Глава 15.1

Ліля

        Посуд вже чистий і на своєму місці, тож ми переміщуємось у залу. Інтер'єр одразу ж говорить про смак, інтелігентність, освіченість господарів, про їх родинні цінності. Найдовшу стіну займає величезна шафа з дбайливо розставленими книгами. На протилежній стіні красується картина. Автора я не знаю, але пейзаж такий прекрасний, що дух захоплює. На іншій стіні сімейні фотографії в рамочках. В них стільки тепла. Але коли думаєш про те, що цих дорогих власнику людей вже немає, то ніби мільйони крижинок проносяться тілом. Дружина була красунею. І син також. Найдовше погляд чіпляється за спільне фото, де всі троє щасливо посміхаються. Іван Федорович там значно молодший. Але син у військовій формі. Та хто зна, може, до вишу строкову службу проходив.

— Це останнє фото, зроблене перед тим,як син пішов захищати країну. Чотири роки тому, — коментує чоловік, помітивши, як довго я його розглядаю. А мені одразу стає соромно за це довге розглядання. Але найбільше шокує цифра чотири. На фото чоловік у повному розквіті сил, впевнений в собі, доглянутий, гордий, щасливий, з блискучим живим поглядом — нічого спільного з тим, кого я зустріла в трамваї, сприймаючи дідусем…Навіть не знаю, що тут сказати.. На думку спадає лише, чи не надто важко бачити ці фото щодня?

— Рука не піднялася познімати, — каже, наче вгадав мої думки, — і глянути часом важко, а не бачити взагалі було б нестерпно і неможливо.

— Мені так шкода, що так сталося, — промовляю з гіркотою.

— Та вже сталося… Що ж поробиш тепер? — і перевівши подих, Іван Федорович продовжує, — а тут була кімната мого сина Данила. Все тут незмінно, як і було при ньому. Тільки раніше вона була найсвітліша в домі, а тепер… Але, думаю, ти могла б і її оживити так, як ці два мої дні життям наповнюєш. До університету близько, комп'ютер є. А чи буде місце в гуртожитку, хто зна. Та й окрема кімната завжди зручніше. Для того хто хоче вчитися, звісно.

— Звісно, я хочу вчитися, — кажу, ошелешена несподіваною пропозицією. — Але жити у Вас..чи це зручно?  — Додаю геть невпевнено.

— А чим не зручно? Тобі ж житло потрібно. Ти мені не заважатимеш. А якщо підгодовувати будеш, буду дуже вдячний. Відчуття поряд з тобою таке не то донька, не то невістка довгоочікувана в мене тепер з'явилася. Не так порожньо стало. А життя, знаєш, часом так несподівано закінчується. Мені й лишити все це нікому.

— Та ну що це Ви, Іване Федоровичу! Вам ще жити і жити! — Не витримую я. — Он який Ви на фото! Ще б стількох студентів могли навчити і виховати, а кого і перевиховати. — На останніх словах раптом зустрічаємось поглядами і обоє починаємо нервово сміятися.

— Починаєш мене виховувати, доню? — Запитує з усмішкою. — Хто зна, може в тебе і вийде.. — І знову з важким виразом обличчя додає, — коли це сталося, я з університету звільнився і спілкування з усіма колегами та знайомими припинив. Просто не міг. Співчуття слухати та в очах читати. Викладати не міг, як раніше. Хотілося тільки серед студентських облич синове побачити. Не мали ж всі довкола бачити, як я божеволію.

          Гордий чоловік, що тут скажеш. Але ж і який сильний! Як людині таке витримати? Ще й самотужки.

— Іване Федоровичу, якщо Вам справді від моєї присутності краще, то я з вдячністю приймаю Вашу пропозицію. — Кажу впевнено. 

        Може, хтось би мене не зрозумів. Але цьому чоловікові я вже чомусь довіряю. З ним спокійно. Може, тому, що так відверто зі мною говорить про наболіле? Бо не ховає від мене, випадкової знайомої, те, що гордість заборонила показувати навіть друзям та колегам? А може тому, що він так відчайдушно кохав і досі кохає дружину і сина? Був би мій батько хоч трохи таким.. не жили б ми з мамою в ганьбі та злиднях, не тицяв би в мене пальцем кожен охочий в селі, не дивився б, як на бруд під ногами. 

      Не судилося мені познайомитися з Данилом, але впевнена, він своїм батьком пишався.

_________________

Добрий ранок! Тримайте продовження. Сподіваюсь, сподобається. Хоч дивлячись статистику, дуже беруть сумніви. Писати книгу, виходить, приємніше, ніж ділитися з іншими, коли не бачиш їх реакції..

Бережіть себе, Незламні! Все неодмінно буде добре!