Глава 15

Ліля

           Світло пробивається крізь фіранки, сповіщаючи про початок нового дня. Чудового теплого, літнього, радісного. Зараз в мене жодних приводів сумувати. За ніч, здається, в голові нарешті розклалися по-поличках вчорашні події. І бувають же такі насичені дні! Такі позитивно насичені! Неймовірно! Може, я досі сплю? Може, мені наснилося місце у переліку першокурсників факультету дизайну престижного вищого навчального закладу? Може, наснилося і майбутнє заміжжя Зоряни? Та ні, от це стовідсоткова реальність! Моя подруга така чудова людина, що заслуговує на щастя у всіх його проявах, як ніхто інший! А нові знайомства, може, вони мені наснилися? Ой, ні! Я ж обіцяла Івану Федоровичу смачний борщ. Отже, під'йом! Чого розляглася і вигадуєш?! Йди виконувати обіцянки!

          О, так,  інколи з ліжка саму себе треба вигнати. Бо так і провалялась би там весь день. Може, після вчорашнього це і нормально. Нервову систему потрібно відновлювати після таких шалених емоцій, навіть приємних. А як згадати хвилювання щодо вступу.. 

      Приємні струмені води нарешті наче вимивають всі думки з голови. Свіжа і бадьора біжу робити каву. Як добре, що і смаколик до кави є з учора. 

          А спала я, виявляється, довго, майже до обіду. Зоря давно побігла працювати над своєю студією.

           От і я швиденько збираюся і біжу на ринок. Обираю свіжі продукти для гарної страви. Не можу втриматися і прихоплюю свіжих сезонних ягід. В селі їх в нас завжди було вдосталь. А в місті ціни на них дещо шалені. Але так тягне скуштувати! Навіть якось додому потягнуло.. Ностальгія чи що? Хоча, що там може рости, якщо мене там немає і сад-город ніхто не доглядає? Хоча ні, тітку Уляну просила інколи і в наш сад навідуватися. Але ж коли їй, свого городу з головою. Був би час вгору глянути.

      З повними пакетами чекаю під знайомими дверима. Ягоди таки встигла з'їсти в трамваї, бо взяла потрошку. Іван Федорович радісно мені посміхається і допомагає занести продукти на кухню. А потім люб'язно йде читати в кімнату, щоб "не плутатися в мене під ногами". Розумію, що його дружина полюбляла чаклувати тут наодинці. Та я й не проти. Що робити, я знаю. Розкладено все чітко і зрозуміло, тож ложку чи ніж півгодини не шукатиму.

         Страва виходить відмінна. Господар не те, що задоволений, а здивований і просто щасливий. І я теж. Розумію, як мені подобається готувати для когось. Колись робила це вдома для хворої матусі, потім інколи для нас із Зорею. Тепер ось для цього, до вчора незнайомого, а сьогодні вже наче й рідного, мені чоловіка. Готувати для когось — це означає, що я не самотня, що я потрібна. І так, це правда — я хочу не бути самотньою, хочу бути потрібною, дорогою і важливою для когось людиною. А хіба це погано? Я ж не якийсь будяк при дорозі.

           Іван Федорович прибирає посуд у мийку, бо, як здогадуюсь, це завжди був його побутовий обов'язок. А порушувати традиції цього дому я не збираюся. Ритуали рятують у скруті, коли немає сил жити. Тим часом ми знов розпочинаємо довгу розмову, що плавно переходить від теми до теми. Це якось само собою виходить, але приємно, та й поспішати мені сьогодні нікуди. Я розповідаю про приємний вечір з подругою, про  її радісний сюрприз. І про приємні клопоти в найближчих планах з вибору найкращої весільної сукні, від якої подруга відмовлятися, звісно, не збирається. Навіть без пишних святкувань, але фотосесія та весільний альбом — то  must have. 

— А де ти житимеш, Лілю, після весілля подруги? — запитує раптом Іван Федорович, — ти ж не місцева.

— Це поки складне питання, — зізнаюся, — орендувати житло сама поки що не можу, тож сподіваюсь на місце в гуртожитку. Хоч і сказали, що зараз з цим проблематично.     

         _________

Добрий ранок! І дякую за зіркову підтримку )

Бережіть себе! Приємного безпечного дня