Глава 13

Ліля

     Виходжу з території універу, купую шоколадне печиво в магазинчику неподалік і прямую до Івана Федоровича виконувати першу обіцянку. Негоже, щоб літня людина за мене хвилювалася.

          Відчиняє двері він мені з радісною посмішкою і запрошує увійти. Немов рідну людину. 

— Я тепер студентка, — випалюю одразу.

— Я щасливий за тебе, дівчинко, — каже так щиро, що аж серце стискається. — То відсвяткуємо цю твою перемогу? Чаєм із печивом звісно.

— Так, залюбки! Так приємно, коли є з ким, поділитися такою новиною! — І продовжую міркувати вголос,— Зорі, подрузі, я ще не повідомила. Але в неї купа справ, тож писати чи телефонувати якось…не хочу. Краще вже вдома ввечері скажу. 

— Повністю підтримую, — каже впевненим голосом Іван Федорович, — то ким же ти будеш? На кого вчитися йдеш? 

— Дизайнером! Я просто закохалася у графічний дизайн, коли познайомилася із Зоряною. Вона - крутий фахівець в цьому. І поки жила в її домі, я вже вивчила її конспекти і підручники, і матеріали з курсів. І проекти прості вже сама роблю, треба ж якось на життя заробляти. — Розповідаю, тримаючи в руках чашку.

— Я одразу бачив, що ти розумничка! Досвід. Скільки студентів повз мене пройшло. Ти будеш з найкращих. Гордістю нашого університету. Це точно.

— Дякую, що так в мене вірите, Іване Федоровичу! Від такої досвідченої людини це неабиякий комплімент. Тим більше для тої, що більшу частину життя від чужих людей і доброго слова не чула. Тільки от вже коли втекла в місто, де ніхто не знає, хто я і звідки.. — мій голос починає тремтіти.

— Не хвилюйся, дитино, все добре. Так часто буває, що дітей оцінюють за вчинками батьків. Часто-густо вони й поводяться, як батьки. Але не всі. В тебе точно непроста історія. Може колись розповіси за бажання. Але головне - ти вже не малеча, ти доросла розумна добра і можеш будувати власне життя. — Каже, дивлячись в очі. І нещодавнє хвилювання відступає.

           Потім Іван Федорович розповідає історії студентів, яких він вчив. Доля та ще витівниця, якщо підсумувати. Але сильна людина здатна з будь-якого лайна видряпатися. А хіба я слабка? І я зможу. Все зможу.

         Просиділи кілька годин, не помітивши, як сплив час. 

— Ти вибачай, Лілю, що я тебе нормально не погодував. Печиво - то таке. Але з мене такий ганебний кухар..— запинається, а потім продовжує тремтячим голосом, — от дружина моя дуже смачно готувала. А як не стало її, то бутерброди, яєчня та всяке з кулінарії.. Не витримала моя зіронька загибель сина. За ним пішла…

      Зриваюсь з місця і обіймаю чоловіка. Скільки ж йому витримати довелося! А все через кляту війну. 

— Іване Федоровичу, Ви дозволите мені завтра прийти і зварити Вам борщ? — вимовляю за хвильку, — мені зовсім не важко. І буде приємно хоч трішки про Вас подбати.

— Звісно, доню. Я буду щасливий від такої турботи. Ти така добра дівчинка.

— Тоді домовилися. Завтра неодмінно буду. З продуктами, щоб Ви про них не турбувалися. Де ринок, я знаю. Не перший день у Львові.

— Я чекатиму, — вимовляє з надією. Яку я обов'язково виправдаю.

— Ну, тоді я побіжу. Так вдячна Вам за спілкування і підтримку! Треба ще Зорянку порадувати.

— До завтра, Лілечко. Приємного вечора! 

— До завтра, Іване Федоровичу.

І швиденько мчу додому. Може ще встигну приготувати вечерю до повернення Зорі. Нам є, що відсвяткувати.