Глава 11

Ліля

         Міцні чоловічі руки підхоплюють і впевнено несуть мене до найближчої лавки. Мабуть, так було. Бо до тями приходжу, лежачи на лавці, і відлунням чую чийсь голос.

— В когось є вода? 

 В когось таки є.

Відкриваю очі. Гарний юнак спортивної статури допомагає трохи підвестися і простягає мені воду.

— Мене звати Кирило. Приймай привітання, першокурснице! Я так зрозумів, що ти себе там знайшла, — мило мені посміхається, а я все ніяк не зберуся до купи.

— Знайшла..— ледь чутно вимовляю, — Знайшла! — вдруге вже впевненіше. — А ти?

— А я майже не сумнівався, маю пільги як спортсмен. Буду честь універу і країни на змаганнях відстоювати.

— А так, помітно, що сильний. Дякую тобі, Кирило.

— Та нема за що! І ти, як та пір'їнка. Сили не треба, щоб втримати.

Коктейль емоцій такий зараз, розібратися неможливо. За останні хвилини був і відчай, і радість, і збентеження, і приємне хвилювання від чоловічої уваги та підтримки. А зараз я просто знесилена. Від слова зовсім. І раптом Кирило простягає мені руку, а в ній цукерки. Щось наче як шоколадні.

— Їж, — впевнено наказує, — це фізіологія, як виснаження після змагань. Інакше так і лежатимеш на цій лавці.

Не смію ослухатися і починаю жувати одну за одною. Інколи на секундочку піднімаючи очі на хлопця.  Його неймовірно гарне, підтягнуте, рельєфне тіло обтягує футболка, яка нічого не ховає. Мабуть, навмисно, щоб всі бачили красеня і самі мріяли познайомитися. Тільки мене це не цікавить. А от очі добрі і теплі. Так на мене дивиться, що аж приємно стає. Зовсім не хижо, інакше. Волосся темне коротке. Руки такі сильні, м'язи, як в кіно у зірок бойовиків. Невже і в реальному житті такі хлопці існують?

          Кирило починає щось розповідати про бокс, яким з дитинства займається. Про змагання, на які часто їздить. Про країни, в яких побувати вже встиг. Останнє особливо цікаво. Я ж бо ніде не була. А хтось і в юному віці вже стільки встиг. Але то не дивно, якщо в нього досить заможна родина, і батьки зацікавлені були в розвитку синочка. Просто мені пощастило менше. Але я ще колись надолужу. Теж побуваю в якихось цікавих місцях. А зараз мета інша. І існує для мене тільки вона.

         Не уявляю, скільки ми просиділи так. Але мабуть довгенько. Сили повернулися. Згадую, що хотіла ще дізнатися про можливість отримання місця в гуртожитку. Ще раз дякую Кирилові за допомогу і чудову компанію. Він справді приємний парубок. Обмінюємося номерами телефонів і розбігаємось. 

             А далі мене чекає розчарування. Кажуть, з гуртожитком зараз все складно. Частину будівель віддали під час війни вимушеним переселенцям зі Сходу. І хоч війна рік як закінчилася, а вертатися більшості  з них нікуди. Від слова зовсім. Так і живуть. Ніхто ж не подумає виганяти. Всім зрозумілі ці тяжкі обставини. І студентів багато тепер не місцевих. Тож наявні місця, що звільнили цьогорічні випускники, віддають тим, чия домівка далеко чи знищена. 

— Ви ще можете у куратора групи попитати, коли буде з ним призначено зустріч. Раптом чимось допоможе в цьому питанні. Заяву, звісно, напишіть. Але загалом ситуація така. Тож, якщо зараз маєте, де жити у місті, то тримайтеся за своє житло. — Каже секретарка. 

       Та я й не проти триматися. У Зорі чудово! Але ж не жити мені в неї ще п'ять років! Ну що за не чуване нахабство!