Глава 10

Ліля

          Я нарешті підходжу до приймальної комісії. Навколо стендів зі списками метушаться абітурієнти, не проштовхнутися. Хтось побачив і радіє - отже, вважай вже студент. 

— Ходімо святкувати, Розумнице! 

— Авжеж, ходімо! Не кожен день я до універу вступаю, — чуються чиїсь радісні голоси.

— Клуб чи ресторан?

— Спочатку в парк з морозивом, як у дитинстві! — сміється дзвінкий голосок.

А хтось тримається за голову, відтягуючи волосся, або ледь стримує сльози, заклякши на місці в цілковитій тиші. Розумію, що ці люди не пройшли. Шкода їх. 

      А серед якої групи опинюся я за хвильку? Ой як лячно стає! Душа в п'яти ховається із кожним кроком, що наближує мене до стенду..

       Перебираю очима згори донизу список. Уважно вчитуюся в кожне прізвище, щоб з переляку не проминути власне. І логіка наче натяє вже, що літера "Д" недалеко. А отже, я б мала вже себе знайти... Адреналін розбігається венами. Мене трясе від усвідомлення, що, мабуть, тут і зараз це кінець моїх сподівань і надій.. Очі вже стали мокрими, але погляд в'їдливо хапається за кожне прізвище далі і далі. 

      І от в самому кінці знаходжу пару прізвищ, вочевидь, внесених пізніше, бо поза алфавітним порядком. І моє там! 

        Але я вже не вірю своєму щастю. Ноги підкошуються. Сил триматися немає. А люди майже розійшлися. Поруч вже немає натовпу, який міг би утримати від падіння, як в напханій маршрутці. Хапаючись за єдину думку,

— Вступила! Я вступила до вишу! — навіть не усвідомлюючи, що вигукую це вголос, я падаю..

Однак землі не торкаюся. Несподівано мене підхоплюють міцні чоловічі руки.