Глава 9

Шановні, любі мої читачі! Приношу вибачення за невеличку технічну проблему, яку вже вирішено. Я ніколи до недавна не читала сучасних романів, не знаю всі їх різновиди, жодних намірів не мала писати книги чи ставати популярною авторкою, але от, мабуть, "нагребло", бо з початку війни я є психологом волонтером в чат-боті мозу, а пізніше і "Групи підтримки Атлант", яка допомагає нашим Героїчним військовим. Я почала вперше читати романи.. Бісили помилки у багатьох. Можливо когось образила прямотою. Соррі. Але отримала цікавий досвід коректора завдяки Вікторії Прохоренко. Та, через внутрішню незгоду з продовженням редагованої книги, витративши на неї вже певний час, непомітно почала писати чи то продовження, чи то доповнення до продовження. А далі воно ще більше зажило власним життям і попросилося сюди на ваші очі. Коли книгу заблокували  вимогою змінити категорію розміщення, найспритніші з вас почали підписуватися на автора, не бажали мене загубити. Дякую вам, незрівнянні мої! Це було дуже приємно! От тепер я на власному досвіді зрозуміла авторів, які під кожною главою просять ставити зірочки і підписуватися. Так, це справді мотивує. Дуже! Ще раз дякую!!! Ви найкращі! Тому ловіть сьогодні ще дві глави, сподіваюсь вони компенсують неприємний вранішній момент. 

___________________________________________________

Ліля

Я лишаюся на самоті, коли Зоряна поспішає у справах. Але ранок вже не нервовий. Він тепер справді добрий. От, як важливо мати поруч рідну людину! І кров тут немає значення. З ким душі тепло, той і стає рідним. Мені не пощастило мати брата чи сестру. Не було, кому підтримати після смерті мами. Не було, кому захищати від обвинувачувальних поглядів, а то й слів односельців.

     Досвід останнього року мого життя навчив тому, що не можна лишатися там, де тобі погано, де тебе знецінюють чи бачать в тобі лише цапа відбувайла  за помилки інших. Нехай і близьких людей. Якщо ти справді для чогось потрібен в цьому світі, то маєш шукати і не здаватися поки не знайдеш місце і людей, де відчуваєш щастя. 

        Саме так я зараз і почувалася в квартирі Зорі, сидячи на підвіконні з чашкою кави. Я дуже люблю каву. Та й, взагалі, як її можна не любити, живучи у Львові?  Я обожнюю цю квартиру, в яку мене прийняли, в якій обігріли і допомогли повірити в себе по-справжньому. 

     Квартира була на останньому поверсі. А через те, що вона ще й у центрі Львова, краєвид з вікна був чудовий. Це краєвид на нове життя, яке розпочалось для мене тут. Але ж не можу я жити тут вічно? Зоря надто добра, щоб мене вигнати. Але ж і честь треба знати. Якщо мені вдасться вступити до університету, то треба, мабуть, попросити про місце в гуртожитку. Оренда житла в місті  задорого коштує для мене. 

— Розмріялася.. — обірвала я вголос власні роздуми.  — Спочатку треба дізнатися результат, чи стану я цього року взагалі студенткою.

Емоції переповнювали. Їсти не хотілося. Вважаймо, що поснідала. Кавою.

Я побігла вдягатися. День був літній, теплий яскравий, сонячний. Рука сама потяглася до білої сукні, яку колись купила на ринку для першої вечірки, куди йшла з Ярославом. Тільки її не змогла чомусь там лишити разом з іншим гарним вбранням. Вона таки зберігала спогади. Цілий букет спогадів - і приємних, і болючих. Смугастих, як саме життя. Але сьогодні був визначний день у моєму житті і світлий настрій після ранкового спілкування з Зорею. Тож і хотілося вдягти біле, чисте, святкове. Хоч раз. А раптом мій святковий вигляд і гарний настрій притягне до мене удачу і я таки знайду своє прізвище в омріяному списку майбутніх студентів..

    Швидко вдяглася, пройшлася гребінцем по волоссю і вибігла з дому. Навіть трамвайчик приїхав літній - прогулянковий, відкритий. Вітерець розвивав моє волосся, а я посміхалася всім довкола. В голові кружляла одна єдина фраза, сказана вранці Зоряною.

"Якщо ми добро робити не будемо один одному, то хто буде? Хто зробить цей світ кращим?"

Я маю сьогодні чудовий настрій завдяки подрузі. Тож чому не поділитися ним з усіма довкола? Чим можу, як то кажуть. А може раптом комусь це і його настрій підніме.

— Дівчино, Ви сяєте, як вранішне сонце, — почула несподівано. Озирнулася і побачила дідуся, що сидів трохи позаду. Я їхала, стоячи, тож йому мене було добре видно.  — Така красунечка, приємно глянути!

— Дякую! — Аж зашарілася від несподіванки і подарувала саме йому ще одну, дуже щиру посмішку.

— Я один живу, — продовжив дідусь, — єдиний син на війні загинув три роки тому. — Він ковтнув і прикрив на мить очі. — Компенсацію за втрату держава сплатила, та тільки що тими грішми компенсуєш, коли ти лишився самотній, як перст?

— Як я Вас розумію!! — Мовила, стримуючи ком у горлі, — коли моя мама померла, я теж лишилася сама і, не витримавши в селі, в порожній хатинці, без роботи і підтримки, перебралася в місто.. І почала життя спочатку. Хоча було важко.

— Правильно вчинила, доню. Ти молода, тобі й треба було шукати кращого життя. А що мені старому? Гроші я волонтерам віддав, щоб скоріше це пекло скінчилося, і не гинули більше чиїсь діти. 

— Який Ви молодець! От завдяки Вам і скінчилося все. І настав мир. Я так Вам і синові Вашому, і всім нашим Героям вдячна за це! Невимовно вдячна!  — Не витримавши, підійшла і обійняла старого. Він аж скупу сльозу з обличчя потягнувся стерти.

— Найбільше шкодую, що синок був холостий. Не встиг знайти в житті щастя. Молодий був. Пізня в нас з дружиною дитина. А тепер нікого. От якби хоч невіста, така, як ти, добра і щира лишилася, дитинка…то було б і мені задля кого жити.