Глава 7

Ярослав

          Ця розмова зачепила ті струни моєї душі, яких я останнім часом намагався не торкатися. Нарешті я точно знав, де знайти тепер Лілю. Але головне - знав, що в неї все добре! І почуття провини хоч в деякій мірі відступило. Мені, на щастя, не вдалося зламати цій тендітній квітці її юне життя. Я ж цього й не хотів. Але дуже помилився щодо неї і свого ставлення до неї.

        Яка ж вона розумничка! Моя маленька дівчинка не здалася, не наробила дурниць. А може й наробила. Але таки знайшла сили та можливості йти до своєї мети. І це ще більше надихає  мене йти до своєї. Бо ми рухаємося з нею в одному напрямку! Хоч і різними шляхами. Але це закономірно, враховуючи різницю в віці.

        Вона має пройти цей шлях. Пізнати студентське життя. Але згадки про нього викликають ревнощі, ніби кішка шкребе на душі. Це ж купа студентів бігатиме за нею, такою розумницею.. 

— Все, досить! — вголос сам себе обриваю на думці, що загрожує стати для мене диким подразником, як червона ганчірка для бика. — Не втрачай здоровий глузд, чоловіче!  

       Видихаю, підходжу до вікна і дивлюся на місто, на сонце за вікном. Воно наче стало сяяти яскравіше після новини про Лілю. Вона має знову бути моєю музою, а не подразником. А я маю дати їй те, що не можуть запропонувати залицяльники з універу. Отже, моя ще зовсім юна компанія має стати тією, в якій моя квітка мріятиме працювати і розвиватися. Так само, як зараз прагне навчатися у виші. 

      Опановую себе, йду за кавою і повертаюся до справ. Невеликий офіс в орендованому приміщенні. Так тепер виглядає моя нова робота. Open Space. Десять людей старанно працюють за комп'ютерами. Інші вісім працюють віддалено. Добре, що кілька людей зразу за мною пішли з компанії і тепер продовжують працювати на мене. Я теж тут, серед колег. Не так, як звик, не в окремому кабінеті. Та є щось в цьому таке приємне. Я почуваюся ближчим до підлеглих, рівним їм.  Моя команда - це і моя підтримка теж зараз. Відданість тих, хто пішов за мною має значення. Ми - команда. Усі ідеї одразу ж обговорюються при всіх. Всі в полі зору. А найбільший плюс маленьких компаній - легше впроваджувати нові ідеї та оптимізувати процеси.

    Ми доволі успішно стартували і вже за півроку маємо досить багато клієнтів. Навіть із закордону, тому доводиться шукати до них окремий підхід. 

       Я так зосередився на новій фірмі, що перестав на деякий час озиратися на стару. Світлана і Мирослав з усіх сил старались зберегти компанію на плаву і не втратити клієнтів. Але без скорочень і звільнень не обійшлось, навіть враховуючи тих, хто пішов сам, до мене.  Тож кепські їх справи. З пліток знаю, вони там керують так, що аж стіни трясуться. Якщо так далі піде, то мені й робити нічого не доведеться: самі себе потоплять. 

       Пам'ятаю, як вмовляв Зоряну перейти в мою компанію. Бо і по нині вважаю її найкращим спеціалістом у своїй галузі. Та й талант в неї особливий — швидко знаходити підхід до вередлих клієнтів і допомагати тим, хто ще й сам не визначився. Але вона так і не погодилася. Сказала, що взагалі не хоче більше працювати дизайнером. Навіть дивно, що тоді я не подумав, що Ліля в неї. Але де б ще вона могла вчитися графічному дизайну без грошей і без дому? В село ж так і не повернулася. Як би там не було, а добре, що я підтримав її ідею з виставкою і познайомив із Зоряною. Я радий, якщо це вона підтримала мою дівчинку. І якщо це справді так, колись віддячу ще за це.