Розділ 50. Нове життя

Весна прийшла до долини рано того року, — і Данило, прокинувшись серед ночі від тихого, наполегливого поштовху Морани, миттю зрозумів, що найважливіший момент цього довгого, вистражданого очікування нарешті настав.

— Це воно, — прошепотіла вона, голос її тремтів тією самою сумішшю болю й хвилювання. — Час настав.

Данило вискочив із ліжка, серце його калатало важко від суміші паніки й неймовірного, приголомшливого хвилювання.

— Я приведу цілительку, — сказав він, вже вдягаючись поспіхом.

Наступні кілька годин минули в тому самому, розмитому вихорі активності, який, як казали йому інші батьки, супроводжує кожне подібне народження, — цілителька, покликана терміново, впевнено керувала процесом, тоді як Данило, тримаючи Моранину руку, шепотів слова підтримки, відчуваючи, як власне серце розривається від суміші тривоги й нестримної любові.

— Ти впораєшся, — прошепотів він знову й знову. — Ти найсильніша людина, яку я знаю.

Морана, попри весь біль, знайшла сили усміхнутись йому коротко.

— Разом, — прошепотіла вона, — до самого кінця.

Данило кивнув, стискаючи її руку міцніше, — і коли, нарешті, після годин напруженого очікування, перший крик немовляти пролунав у їхньому скромному, теплому домі, він відчув, як сльози, теплі й нестримні, потекли по обличчю.

— Дівчинка, — сказала цілителька, обережно передаючи крихітне, загорнуте в м’яку тканину немовля Морані. — Здорова, сильна дівчинка.

Данило довго дивився на це маленьке, дороге обличчя, — на крихітні пальчики, що інстинктивно стискались, на очі, що поступово розплющувались, дивлячись на світ уперше, — і відчув, як любов, глибша й безмежніша за будь-що, пережите раніше, наповнює серце цілковито, без залишку.

— Вона прекрасна, — прошепотів він, голос його тремтів від переповнюючих емоцій.

Морана кивнула, дивлячись на дитину з тією самою, безмежною любов’ю.

— Наша дочка, — прошепотіла вона.

Вони довго сиділи так, утрьох, у тихому, теплому світлі свічки, — і Данило, дивлячись на це маленьке, дороге життя, яке вони створили разом, відчував, як увесь довгий, небезпечний шлях, що привів його до цього моменту, нарешті набуває найглибшого, найважливішого сенсу.

— Як назвемо її? — спитав він тихо.

Морана довго дивилась на дитину, обличчя її виказувало ту саму теплу, замислену усмішку.

— Ярина, — сказала вона нарешті, — на честь моєї матері.

Данило кивнув, відчуваючи, як ця проста, дорога назва резонує з усім теплом, усією любов’ю цього неймовірного моменту.

— Прекрасне ім’я, — сказав він.

Новина про народження поширилась долиною швидко, — і наступного ранку, коли Данило вийшов назовні, тримаючи маленьку Ярину обережно, він побачив, що майже вся спільнота вже зібралась, щоб привітати їх, обличчя кожного виказували ту саму щиру, невимушену радість.

Гаспар і Аніка прийшли першими, — і Аніка, дивлячись на немовля з тією самою теплою, зворушеною усмішкою, тихо промовила:

— Вона прекрасна, — сказала дівчина. — Можна мені потримати її?

Данило кивнув, обережно передаючи маленьку Ярину в руки Аніки, — і, спостерігаючи, як молода дівчина тримає немовля з тією самою природною, ніжною турботою, відчув тиху, глибоку гордість за те, ким вона стала за ці роки.

Аврен, приєднуючись до цього теплого зібрання, обличчя старого магістра виказувало ту саму зворушену, батьківську ніжність.

— Ще одне життя, — сказав він тихо, — народжене в мирі, якого ми так довго й наполегливо боролись досягти.

Данило кивнув, відчуваючи, як тепла, вистраждана вдячність за весь цей довгий шлях наповнює серце новим, глибоким сенсом.

— Дякую всім вам, — сказав він, звертаючись до зібраної спільноти, — за те, що зробили цей мир можливим, — мир, у якому моя дочка зможе вирости, не знаючи страху, який визначав моє власне дитинство.

Ромуальд, приєднуючись до цього теплого, зворушливого зібрання, обличчя якого виказувало ту саму глибоку, зцілену емоцію, тихо промовив:

— Можна мені сказати щось? — спитав він.

Данило кивнув, відчуваючи вагу цього важливого моменту.

Ромуальд довго дивився на маленьку Ярину, а тоді, повільно, промовив:

— Матвій завжди мріяв мати молодшого брата чи сестру, — сказав він тихо. — Він ніколи не отримав цього шансу. Але, дивлячись на це нове життя, я відчуваю, ніби частина його мрії нарешті здійснюється, — не для нього особисто, а для кожної дитини, яка тепер зможе рости в світі, вільному від тих самих обмежень, які забрали його.

Данило довго слухав це зворушливе, важливе визнання, відчуваючи, як власні очі знову наповнюються теплими сльозами.

— Дякую, Ромуальде, — сказав він тихо. — За те, що поділився цим спогадом, за те, що дозволив Матвіїній пам’яті стати частиною цього радісного моменту.

Северина, приєднуючись до цього теплого зібрання, тримаючи невеликий, дбайливо загорнутий подарунок, тихо додала:

— Це для Ярини, — сказала вона, простягаючи подарунок Морані. — Невелика, але важлива книга, — перше видання нашого систематичного дослідження принципів безпечної магії, — щоб вона одного дня змогла прочитати про світ, у якому народилась, і зрозуміти, наскільки багато людей працювали, щоб зробити цей світ безпечним для неї.