Розділ 38. Дорога до серця таємниці

Вони вирушили до епіцентру на світанку, — дев’ятеро найдовіреніших союзників цього довгого шляху, супроводжувані ретельно спорядженим караваном підтримки, — і Данило, озираючись востаннє на знайомі обриси долини, відчував, як тягар цієї найважливішої, найризикованішої подорожі його довгого, дивовижного життя лягає на плечі з новою, майже фізичною вагою.

Гаспар, Аніка, Радован, кожен мешканець долини, що не входив до основної команди, зібрались того ранку, щоб провести цю історичну експедицію в дорогу, — і Данило, дивлячись на кожне знайоме, дороге обличчя, відчував теплу, вистраждану вдячність за спільноту, яка чекатиме на їхнє повернення, хай яким виявиться результат цього неймовірного, доленосного випробування.

— Скільки днів до локації? — спитав він, звертаючись до Вельда, який, попри те, що не входив до основної команди зцілення, наполягав на особистій участі в цій історичній експедиції як картограф.

— Дванадцять днів, — сказав Вельд, звіряючись із ретельно підготовленим маршрутом. — Можливо, більше, зважаючи на складність гірського терену, який нам доведеться подолати в останній частині шляху.

Данило кивнув, готуючись до цієї довгої, виснажливої подорожі, — і вони рушили в дорогу тим самим методичним, обережним кроком, яким вирушали б назустріч будь-якій іншій критично важливій, історичній місії.

Перші кілька днів минули відносно спокійно, — знайомі дороги, знайомі краєвиди, — але, наближаючись до менш заселених, диких регіонів, де, за словами архівів, лежав епіцентр давньої катастрофи, Данило почав відчувати щось нове, тривожне: слабкий, але виразний тиск, що поступово наростав із кожною милею їхньої наближеної подорожі.

— Ти теж це відчуваєш? — спитав Овід, їдучи поруч, обличчя його виказувало ту саму зростаючу настороженість.

— Відчуваю, — підтвердив Данило. — Ніби сама атмосфера тут… важча, насиченіша магічною енергією, ніж будь-де інде.

Аврен, приєднуючись до цієї тривожної розмови, тихо додав:

— Логічно, — сказав старий магістр, — зважаючи на близькість до самого джерела давньої катастрофи. Можливо, нам варто починати обережні, поступові тести власної стійкості, перш ніж ми досягнемо самої локації.

Данило кивнув, погоджуючись із цією необхідною обачністю, — і вони почали проводити короткі, обережні перевірки власного стану щовечора, документуючи кожну зміну, кожен новий симптом наближення до цього легендарного, ще не дослідженого місця.

На восьмий день подорожі гірський терен став значно складнішим, — круті, кам’янисті схили, вузькі, небезпечні стежки, що вимагали ретельної, повільної навігації, — і Данило, ведучи караван крізь цей дедалі складніший ландшафт, відчував, як фізична втома поєднується з тим самим, дедалі виразнішим магічним тиском.

— Обережно тут, — сказав Тесь, приєднавшись до цієї експедиції для забезпечення фізичної безпеки каравану, вказуючи на особливо небезпечну ділянку стежки. — Один невірний крок, і хтось може серйозно постраждати.

Вони обережно провели коней через цю критичну ділянку, — і, продовжуючи підйом, Данило відчув, як магічний тиск раптом посилюється значно різкіше, ніж будь-коли раніше.

— Зупиніться, — сказав він, піднімаючи руку. — Щось попереду.

Морана, зупиняючись поруч, застосувала власне чуття для оцінки цього нового, тривожного відчуття.

— Нестабільність, — сказала вона. — Не сам епіцентр, а щось на кшталт… периферійного впливу, значно сильнішого за будь-яке з вже зцілених русел.

Данило кивнув, розуміючи, що вони, судячи з усього, наближаються до зовнішньої межі того самого, найпотужнішого впливу, який епіцентр справляв на навколишню територію.

Вони продовжили рух обережніше, — і на десятий день, коли караван нарешті досяг вершини останнього значного підйому, Данило побачив те, чого не міг забути ще довго: величезну, кам’янисту долину, оточену стрімкими скелями, у самому центрі якої, навіть на такій значній відстані, виднілось щось на кшталт постійного, тремтливого марева, значно масштабнішого за будь-яке русло, яке вони бачили досі.

— Це… воно, — прошепотів Овід, голос його тремтів благоговійним, майже релігійним трепетом.

Данило довго дивився на це неймовірне, лякаюче видовище, відчуваючи, як сама тканина повітря навколо них тремтить від близькості цього давнього, тисячолітнього джерела катастрофи.

«Ось воно, — подумав він. — Місце, де все почалось. Місце, де все має завершитись».

Морана, зупиняючись поруч, тримала його руку, обличчя її виказувало ту саму суміш благоговіння й тривоги.

— Наскільки далеко до самої долини? — спитала вона.

Вельд, звіряючись із картою, тихо відповів:

— Ще два дні, — сказав він, — можливо, три, зважаючи на складність останнього спуску.

Аврен, вивчаючи це неймовірне видовище власним, науково зосередженим поглядом, тихо промовив:

— Марево, — сказав старий магістр, — воно значно масштабніше, ніж я міг собі уявити навіть після всіх наших теоретичних розрахунків.

Данило кивнув, відчуваючи, як важкість цього моменту стискає груди сильніше, ніж будь-коли раніше за весь цей довгий, дивовижний рік.