Розділ 35. Останні три

Вони зцілили двадцять перший вузол на світанку, — швидка, злагоджена операція, що зайняла менше часу, ніж будь-яка попередня спроба, — і Данило, спостерігаючи, як тремтливе марево над руслом поступово заспокоюється, відчував тиху, вистраждану гордість за майстерність, якої вони досягли за ці кілька місяців невтомної, спільної праці.

Місяці систематичної роботи навчили кожного учасника команди тому самому, впевненому ритму, який колись здавався неможливим, майже нездійсненним, — і Данило, оглядаючи знайомі обличчя навколо, кожне зосереджене, кожне довірливо приєднане до цього неймовірного, спільного зусилля, відчував тиху вдячність за шлях, який привів їх усіх до цього моменту глибокої, вистражданої майстерності.

— Двадцять один, — сказав Аврен, звіряючись із ретельно веденим списком. — Залишилось два.

Данило кивнув, відчуваючи, як тягар наближеного, найважливішого випробування стає дедалі реальнішим із кожним новим успіхом.

Вони вирушили до двадцять другого вузла того самого дня, — невелике, відносно ізольоване русло глибоко в лісистій долині, яку жоден із чотирьох архівів ордену не позначав як особливо значущу, — і Данило, наближаючись до знайомого, тремтливого марева, не очікував нічого, окрім чергової, тепер уже звичної операції зцілення.

Але, наближаючись ближче, він відчув щось незвичне, — не тривожну нестабільність, а радше слабкий, майже невідчутний слід чогось, залишеного тут дуже давно.

— Овіде, — сказав він тихо, — ти теж це відчуваєш?

Овід, зупиняючись поруч, довго вивчав територію власним, ретельно відточеним чуттям.

— Слід, — підтвердив він нарешті. — Дуже старий, — можливо, тисячолітньої давнини.

Морана, приєднуючись до цього несподіваного відкриття, тихо спитала:

— Пов’язаний із Вереном? — спитала вона.

Овід довго думав, обличчя його виказувало ту саму зосереджену задумливість.

— Можливо, — сказав він. — Дозвольте мені дослідити територію ретельніше, перш ніж ми розпочнемо саму операцію зцілення.

Вони провели наступну годину, обережно оглядаючи кожен куточок цієї невеликої, лісистої долини, — і Данило, спостерігаючи, як Овід методично вивчає кожне дерево, кожен камінь, кожну ознаку давньої, можливо, історичної присутності, відчував зростаюче передчуття важливого відкриття.

— Тут, — сказав Овід нарешті, зупиняючись біля великого, порослого мохом каменя. — Відчуваю щось усередині, — порожнину, можливо, штучну.

Данило наблизився, застосовуючи власне чуття для підтвердження цього відкриття, — і, обережно, разом із Оводом, почав досліджувати структуру каменя, шукаючи можливий вхід чи механізм, здатний розкрити приховану порожнину.

Вони знайшли його за кілька хвилин, — тонку, майже непомітну щілину, приховану під шаром моху, — і, обережно розкривши цей давній, можливо, тисячолітній механізм, Данило побачив те, чого не сподівався побачити: невеликий, ретельно запечатаний футляр, збережений усередині кам’яної порожнини значно краще, ніж можна було очікувати за такий довгий проміжок часу.

— Це… — прошепотів Аврен, наближаючись, обличчя його виказувало те саме, приголомшене здивування, — це може бути безцінним.

Данило обережно дістав футляр, — і, розкриваючи його з тією самою обережністю, з якою поводився б із будь-яким іншим надзвичайно крихким, важливим артефактом, побачив усередині кілька аркушів пергаменту, ретельно збережених, попри вік, який вони, судячи з усього, пережили.

— Текст, — прошепотів він. — Написаний… рукою.

Овід, наближаючись, щоб роздивитись цей неймовірний, історичний документ ближче, довго вивчав почерк, обличчя його виказувало ту саму зростаючу, майже релігійну благоговійність.

— Я впізнаю цей стиль письма, — сказав він тихо. — Тільки з одного, вкрай рідкісного фрагменту, який я досліджував багато років тому. Даниле, — я вважаю, це може бути особистий запис самого Верена.

Галявина занурилась у важку, приголомшену тишу, — і Данило, тримаючи цей неймовірний, тисячолітній документ у руках, відчував, як вага цього моменту стискає груди важче за будь-яке попереднє відкриття цього довгого, дивовижного шляху.

— Що там написано? — спитав він тихо.

Овід довго вивчав почорнілі, вицвілі літери, застосовуючи весь свій багаторічний досвід розшифрування давніх текстів.

— Фрагментарно, — визнав він, — але достатньо, щоб зрозуміти дещо важливе. Він писав це безпосередньо перед самою спробою, — останні думки, останні страхи людини, що знала, наскільки ризикованим є те, що вона збиралась зробити.

Він почав повільно перекладати, голос його тремтів вагою слів, написаних тисячу років тому людиною, чия доля стала центральною таємницею всього цього довгого, дивовижного шляху.

— “Я знаю, що ризикую всім, — прочитав Овід. — Але я бачу, як мій народ страждає під тягарем незнання, під владою тих, хто ховає правду заради власної вигоди. Якщо я не спробую, — хто зробить це замість мене?”

Данило довго слухав ці слова, відчуваючи глибоку, майже особисту скорботу за людину, чия шляхетна мета призвела до катастрофи, якої вона не могла передбачити.

Овід продовжив читати, голос його бринів дедалі важчою тривогою.