Розділ 34. Прискорення

Нові ресурси Колегії змінили саму динаміку їхньої довгої, методичної місії, — Каленик, дотримуючись власного слова, надіслав не тільки офіційне визнання, а й п’ятьох додаткових, ретельно відібраних практиків, готових приєднатись до систематичної роботи над рештою відомих вузлів.

Долина, тепер значно ширша за скромний прихисток минулих років, продовжувала адаптуватись до цього нового, значно прискореного ритму, — нові обличчя, нові голоси, кожен привнесений практик приносив із собою власний, унікальний досвід, власне розуміння магії, здатне збагатити ту саму, дедалі ширшу мережу довіри, яку Данило будував протягом усього цього довгого, дивовижного шляху.

— П’ятеро нових учасників, — сказав Аврен, коли вони зібрались для планування наступного етапу цієї прискореної місії, — означають, що ми можемо розділитись на дві окремі команди, працюючи над двома вузлами воднораз, замість послідовної, повільнішої роботи.

Данило кивнув, обмірковуючи цю амбітну, але потенційно значно ефективнішу стратегію.

— Ризиковано, — визнав він, — зважаючи на те, наскільки критично важлива моя власна присутність для кожної успішної спроби. Але, якщо ми зможемо навчити другу команду достатньо добре…

Овід, приєднуючись до цієї важливої стратегічної дискусії, тихо промовив:

— Я міг би очолити другу команду, — сказав старий відлюдник. — Мій власний досвід аномалії, хоч і відрізняється від твого, надає достатнє розуміння принципів розподіленого контакту для керівництва менш ризикованими спробами.

Данило довго думав над цією пропозицією, зважуючи потенційну користь проти ризику розділення їхніх найдосвідченіших ресурсів.

— Спробуймо на найпростіших, найменш небезпечних вузлах, — сказав він нарешті. — Якщо друга команда впорається успішно, — ми зможемо значно прискорити темп нашої роботи.

Вони провели наступний тиждень, навчаючи нових практиків основам техніки розподіленого контакту, — і Данило, спостерігаючи, як Овід поступово формує другу, самостійну команду з тією самою методичною ретельністю, яку виявляв би до будь-якого іншого важливого завдання, відчував тиху гордість за прогрес, якого вони досягли разом.

Перша спроба другої команди виявилась успішною, — невелике, стабільне русло, зцілене без жодних ускладнень, — і Данило, отримавши цю обнадійливу звістку, дозволив собі коротку, заслужену мить полегшення.

— Це працює, — сказав він, звертаючись до Морани того ж вечора. — Дві команди, працюючі паралельно, — ми можемо завершити систематичну роботу значно швидше, ніж я сподівався ще кілька тижнів тому.

Морана кивнула, обличчя її виказувало ту саму теплу, вистраждану радість.

— Скільки вузлів залишилось тепер? — спитала вона.

— Дев’ять, — сказав Данило. — Дев’ять із двадцяти трьох, — значний прогрес за такий короткий час.

Радован, приєднуючись до цього радісного, обнадійливого звіту, тихо промовив:

— Чи можу я долучитись до другої команди? — спитав молодий учитель. — Я знаю, що мій рівень майстерності ще не досяг того самого, якого досягли ви всі, — але, можливо, я міг би допомогти хоча б спостереженням, підтримкою.

Данило довго думав над цим щирим, відданим проханням.

— Твоя допомога буде безцінною, — сказав він. — Можливо, не в самому контакті спочатку, а в координації, логістиці, — усьому, що дозволяє нашій команді функціонувати ефективно.

Радован кивнув, обличчя його виказувало ту саму щиру, віддану вдячність.

— Дякую, — сказав він. — За можливість бути частиною цього історичного досягнення, хай яку скромну роль я відіграю.

Того ж вечора, коли Данило готувався до звичайного, вечірнього відпочинку, Гаспар знайшов його в бібліотеці, тримаючи Аніку за руку, обличчя обох виказувало ту саму теплу, зворушену вдячність.

— Ми хотіли подякувати особисто, — сказав Гаспар. — За все, чого ти досягаєш, — не тільки для нашої школи, а для всього світу.

Данило усміхнувся, тепло, попри всю втому насиченого дня.

— Не сам, — виправив він тихо. — Ми всі, — кожен, хто приєднався до цієї довгої, спільної місії.

Аніка, тепер уже значно старша, впевненіша дівчинка за ту налякану дитину, якою була кілька років тому, тихо промовила:

— Я чула, як дорослі говорять про Розкол, про твою трансформацію, — сказала вона. — Це лякає мене іноді, — думка про те, що ти можеш змінитись настільки сильно.

Данило довго дивився на неї, відчуваючи вагу цього щирого, дитячого занепокоєння.

— Розумію твій страх, — сказав він тихо. — Але, Аніко, я обіцяю тобі те саме, що обіцяв тоді, коли ми тебе рятували, — я зроблю все можливе, щоб залишитись тим самим, ким я є, попри всі зміни, які відбуваються всередині мене.

Аніка кивнула, обличчя її виказувало ту саму обережну, дитячу довіру.

— Обіцяєш? — спитала вона.

— Обіцяю, — сказав Данило щиро.

Гаспар, спостерігаючи цю зворушливу розмову, тихо додав:

— Знаєш, — сказав він, — попри всі труднощі цього довгого шляху, я ніколи не бачив тебе таким… цілісним, як зараз. Ніби, попри всю зовнішню трансформацію, ти став ще більше самим собою, а не менше.