Розділ 31. Погляд усередину

Данило відчув, як Морана, Аврен і Овід приєднуються до його власного, тепер уже майже постійно активного контакту, — але цього разу, замість спрямування цього об’єднаного зусилля назовні, до якогось зовнішнього вузла, вони спрямували його всередину, до самого джерела його власної, стрімко змінюваної природи.

Поле навколо них зникло майже миттєво, поступаючись місцем тому самому, безмежному, позбавленому звичних фізичних законів простору, який Данило вже пізнав під час попередніх спроб зцілення, — але цього разу напрямок був геть іншим, не назовні, до чогось зовнішнього, а глибоко всередину, до найпотаємнішого, найособистішого куточка власної свідомості.

Досвід виявився геть іншим за будь-що, пережите раніше.

Замість чіткої, зрозумілої структури зовнішньої рани, — того самого, знайомого візерунка ядра, геометрії й контуру, — Данило побачив щось значно складніше, значно менш визначене: тепла, пульсуюча маса енергії, що поступово розширювалась усередині нього, подібно до того, як вогонь поступово охоплює нове паливо.

— Що ти бачиш? — прошепотів Аврен, голос його долинав із тієї самої, спільної точки об’єднаної свідомості.

— Тепло, — сказав Данило повільно. — Не рана, не пошкодження, а щось геть інше, — ніби частина мене самого поступово… прокидається.

Морана, приєднуючись до цього ретельного, обережного дослідження, тихо промовила:

— Це не схоже на нестабільність, — сказала вона. — Скоріше на… зростання.

Овід, чий власний досвід аномалії надавав унікальну перспективу цьому неймовірному, безпрецедентному спостереженню, довго мовчав, — а тоді, повільно, почав говорити.

— Я впізнаю це, — сказав він, голос його тремтів приголомшеним подивом. — Не точно так само, як моя власна аномалія, але принцип схожий, — ніби Першооснова, замість того, щоб залишатись зовнішнім, доступним тільки через свідоме зусилля джерелом, поступово стає невід’ємною частиною самої свідомості.

Данило довго обмірковував це неймовірне, майже неможливе для повного розуміння одкровення.

— Ти думаєш, я не просто отримую доступ до глибшого рівня магії, — сказав він повільно, — а поступово стаю чимось геть іншим, — можливо, самою тканиною магії, а не тільки її користувачем?

Аврен, слухаючи цю тривожну гіпотезу, тихо додав:

— Якщо це правда, — сказав він, — тоді ми маємо справу не з нестабільністю, яку треба стабілізувати чи придушити, а з природним, хоч і безпрецедентним процесом трансформації, — можливо, саме тим самим шляхом до Першоформи, про який говорять найдавніші легенди.

Данило відчув, як ця можливість, попри всю її приголомшливу вагу, приносить дивну, несподівану заспокоєність, — не тому, що вона усувала небезпеку повністю, а тому, що вона надавала цьому неможливому досвіду хоч якийсь сенс, хоч якусь структуру для розуміння.

— Тоді питання не в тому, як зупинити цей процес, — сказав він повільно, — а в тому, як пройти через нього безпечно, не втрачаючи себе в процесі.

Морана, обмірковуючи цю нову, важливу переоцінку ситуації, тихо промовила:

— Можливо, саме тому цей епізод стався так раптово, — сказала вона. — Не тому, що ти втрачав контроль, а тому, що частина тебе намагалась пристосуватись до нового, значно ширшого масштабу свідомості, і це пристосування виявилось надто швидким, надто різким для твого звичного, людського сприйняття.

Данило кивнув, відчуваючи, як ця гіпотеза резонує з чимось глибоко всередині нього, — не остаточне підтвердження, а радше інтуїтивне визнання правдоподібності.

— Тоді, можливо, — сказав він, — нам треба не боротись із цим процесом, а допомогти йому відбуватись повільніше, контрольованіше, — так, як допомагають дитині поступово вчитись ходити, а не намагаються зупинити саме зростання.

Овід, слухаючи цю метафору, кивнув, обличчя його виказувало ту саму, поступово зростаючу надію.

— Це має сенс, — сказав він. — Розподілений контакт міг би слугувати саме такою підтримкою, — не стримуючи трансформацію, а допомагаючи їй відбуватись більш плавно, розподіляючи навантаження між кількома свідомостями, замість того, щоб примушувати одну-єдину людину нести весь тягар цього неймовірного зростання самотужки.

Данило кивнув, відчуваючи, як план поступово набуває конкретнішої, обнадійливішої форми.

— Тоді спробуймо саме це, — сказав він. — Не придушення, а підтримку, — розподіливши частину цього процесу трансформації між нами всіма, дозволяючи йому відбуватись безпечніше, повільніше.

Вони обережно почали цю нову, ще не випробувану техніку, — Морана, Аврен, Овід, кожен приймаючи на себе крихітну частину того самого, тепла, пульсуючого зростання, яке Данило відчував усередині себе, — і Данило, спостерігаючи, як тягар цього неможливого процесу поступово розподіляється, стаючи легшим, керованішим для кожного окремого учасника, відчув глибоке, майже зворушливе полегшення.

— Це… працює, — прошепотів він, голос його тремтів обережною, майже недовірливою надією. — Значно спокійніше, значно контрольованіше.

Аврен, продовжуючи утримувати свою частину цього делікатного, безпрецедентного розподілу, тихо промовив:

— Я відчуваю це, — сказав старий магістр, — тепле, живе відчуття зростання, — не загрозливе, а радше… природне. Ніби я допомагаю саджанцю рости, а не намагаюсь стримати повінь.