Розділ 30. Момент втрати контролю

Це сталось не під час активного зцілення, а в тиху, звичайну мить пізнього вечора, коли Данило, сидячи в бібліотеці разом із Мораною, переглядав нотатки про нещодавно виявлені вузли, — і саме ця буденність, ця відсутність будь-якої очевидної причини зробили те, що сталось, ще тривожнішим.

Свічки горіли тихо, освітлюючи розкладені документи теплим, м’яким світлом, — той самий, звичний, заспокійливий ритуал вечірньої роботи, який Данило повторював незліченну кількість разів за останні тижні, відколи вони почали систематичне дослідження щойно об’єднаних архівів. Морана сиділа поруч, зосереджена на власних, окремих нотатках, — і ніщо в цьому спокійному, звичайному вечорі не провіщало наближення того, що мало статись за лічені хвилини.

Він відчув це раптово, — не поступове наростання, а різкий, майже болісний спалах, ніби внутрішній рубець, тепер уже майже постійно активний, раптом розширився значно швидше, значно неконтрольованіше, ніж будь-коли раніше.

— Даниле? — голос Морани бринів гострою тривогою, коли вона побачила, як його обличчя раптом зблідло, а тіло напружилось.

Він не міг відповісти одразу, — світ навколо нього почав тремтіти дивним, незвичним чином, ніби межа між його власним сприйняттям і тканиною самої реальності на коротку, жахливу мить стала майже невидимою.

— Щось… — прошепотів він нарешті, голос його тремтів від щойно пережитого шоку. — Щось трапилось. Я відчув… усе. Кожен вузол, кожну людину поблизу, кожен найдрібніший рух енергії в цій кімнаті, воднораз, без жодного контролю.

Морана, налякана цим одкровенням, миттю підвелась, гукаючи допомогу.

— Аврене! Оводе! Швидко!

Вони прибігли за лічені хвилини, — і Данило, все ще намагаючись опанувати те, що щойно сталось, тремтів помітно, тіло його виказувало ту саму суміш виснаження й залишкового шоку.

— Розкажи детально, — сказав Аврен, застосовуючи власне чуття для термінової оцінки Данилового стану. — Що саме ти відчув?

— Ніби завіса впала, — сказав Данило повільно, намагаючись знайти слова для опису цього неможливого, приголомшливого досвіду. — Раптово, без попередження, я перестав відчувати межу між собою й усім навколо. Не тільки вузли, — кожна крапля магічної енергії в цій кімнаті, кожне серцебиття, кожен подих.

Овід, обличчя якого виказувало ту саму глибоку тривогу, тихо промовив:

— Скільки це тривало? — спитав він.

— Не знаю точно, — визнав Данило. — Здавалось вічністю, хоча, підозрюю, минуло всього кілька секунд.

Аврен довго вивчав його стан, обличчя старого магістра виказувало ту саму зростаючу, наукову стурбованість.

— Твій рубець, — сказав він нарешті, — він тепер значно нестабільніший, ніж будь-коли раніше. Ніби він досяг певної межі й тепер намагається вирватись за неї, незалежно від твоєї свідомої волі.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, — найгірший можливий сценарій, той самий, якого вони боялись від самого початку цього тривожного дослідження.

— Це те, що сталось із Вереном? — спитав він тихо. — Перед його катастрофічною спробою?

Аврен довго мовчав, а тоді, повільно, кивнув.

— Можливо, — сказав він. — Хоча, зважаючи на відсутність детальних записів про останні дні Верена, я не можу бути повністю впевненим у цій паралелі.

Морана, тримаючи Данилову руку міцно, обличчя її виказувало ту саму гостру, невідступну тривогу.

— Що нам робити? — спитала вона. — Якщо це прогресуватиме далі, — якщо наступний подібний епізод виявиться довшим, серйознішим?

Данило довго думав, розум його, попри виснаження щойно пережитого шоку, гарячково шукав можливе рішення цієї нової, найнебезпечнішої з усіх проблем.

— Можливо, — сказав він повільно, — нам треба тимчасово призупинити подальші спроби зцілення, — доки ми не зрозуміємо краще природу цієї трансформації, доки не знайдемо спосіб стабілізувати її, а не просто спостерігати за її прогресуванням.

Аврен кивнув, погоджуючись із цією необхідною, зваженою обережністю.

— Розумний підхід, — сказав він. — Хоча, Даниле, я також вважаю, що нам треба спробувати щось геть інше, — не тільки спостереження, а активний пошук способу контролювати, можливо, навіть стабілізувати цей процес, перш ніж він набуде небезпечнішого напрямку.

Данило кивнув, відчуваючи, як тягар цього нового, найважчого з усіх викликів лягає на плечі важче за будь-яке попереднє випробування.

— Що ти пропонуєш? — спитав він.

Аврен довго думав, обличчя його виказувало ту саму зосереджену, наукову задумливість.

— Можливо, той самий принцип, який ми застосовували до зцілення вузлів, — сказав він повільно, — розподілений контакт, — міг би допомогти й тут. Не для зцілення зовнішньої рани, а для стабілізації внутрішньої, — твоєї власної, тепер уже небезпечно активної трансформації.

Данило довго обмірковував цю амбітну, ризиковану, але потенційно рятівну ідею.

— Ти пропонуєш використати ту саму техніку на мені самому? — спитав він.

— Можливо, — сказав Аврен. — Розподілити не тільки контакт із зовнішньою раною, а сам процес твоєї власної трансформації, — дозволити іншим взяти на себе частину цього тягаря, замість того, щоб ти ніс усе самотужки.