Розділ 28. Повернення з перемогою

Долина зустріла їх тим самим теплим, радісним хвилюванням, яке супроводжувало кожне важливе повернення цього довгого, дивовижного шляху, — але цього разу радість здавалась особливо глибокою, особливо заслуженою, зважаючи на масштаб щойно здобутої, історичної перемоги.

Данило, наближаючись до знайомих воріт долини, дивився на кожен знайомий дах, кожне обличчя, що поспішало назустріч, відчуваючи ту саму теплу, вистраждану вдячність, яка завжди супроводжувала повернення додому після найважчих випробувань цього довгого шляху, — але цього разу до цієї радості додавалось щось нове, значно масштабніше: усвідомлення того, що вони щойно об’єднали чотири окремі, довгий час ворожі відділення в єдину, спільну справу, здатну змінити саме майбутнє магії в цьому дивовижному світі.

Октавія, побачивши довгий караван возів, навантажених архівами чотирьох об’єднаних відділень, вибігла назустріч, обличчя її виказувало ту саму суміш здивування й захопленого подиву.

— Ви зробили це, — прошепотіла вона, коли Данило переказав основні моменти щойно завершеної, неймовірної місії. — Усі чотири лідери, об’єднані спільною метою.

— Не без труднощів, — визнав Данило, — але так, — усі чотири.

Гаспар, приєднуючись до цього радісного зібрання, тихо промовив:

— Це означає, що найнебезпечніша частина позаду? — спитав він з обережною надією.

Данило довго думав, перш ніж відповісти чесно.

— Найнебезпечніша частина конфлікту з орденом, — сказав він, — так. Але попереду ще чекає систематична робота зі зцілення кожного вузла, — можливо, роки невтомної праці.

Вони провели решту дня, розвантажуючи щойно привезені архіви, розміщуючи трьох лідерів у гостинних, ретельно підготовлених помешканнях, — і Данило, спостерігаючи, як долина поступово адаптується до цього нового, значно ширшого союзу, дозволяв собі коротку, заслужену мить тихого задоволення.

Радован, зустрічаючи Ромуальда особисто, тихо промовив, звертаючись до старого лідера:

— Ласкаво просимо, — сказав молодий учитель. — Тут ви знайдете дім, а не тільки тимчасовий притулок.

Ромуальд кивнув, обличчя його виказувало ту саму обережну, ще не повністю сформовану вдячність.

— Дякую, — сказав він тихо. — Це… незвично, — така теплота від людей, яких я ще вчора вважав ворогами.

Гаспар, приєднуючись до цього теплого прийому, тихо додав:

— Ми всі колись були на протилежних сторонах чогось, — сказав він. — Я сам зрадив цю спільноту під тиском, який здавався нездоланним. Другий шанс, — це те, що ми пропонуємо кожному, хто щиро готовий його прийняти.

Ромуальд довго дивився на нього, обличчя його виказувало те саме глибоке, зворушене визнання.

— Дякую за ці слова, — сказав він. — Вони важать більше, ніж ви можете собі уявити.

Данило, спостерігаючи цю теплу, обнадійливу сцену возз’єднання колишніх ворогів у нову, згуртовану спільноту, відчував тиху, вистраждану гордість за все, чого вони досягли разом за цей неймовірний тиждень.

Але того ж вечора, коли він готувався до звичайного, вечірнього відпочинку, Морана, торкнувшись його руки, раптом зупинилась, обличчя її виказувало ту саму тривожну заклопотаність.

— Даниле, — сказала вона тихо, — щось не так.

— Що ти маєш на увазі? — спитав він.

— Твоя рука, — сказала вона. — Вона тепліша, ніж мала б бути. Значно тепліша.

Данило довго прислухався до себе, — і, застосовуючи те саме внутрішнє чуття, яке навчився використовувати для дослідження власного, посиленого рубця, відчув щось нове, тривожне, — не тільки активність, яку вони вже відзначали раніше, а щось на кшталт постійного, майже гарячкового тепла, ніби внутрішній зв’язок із Першоосновою тепер жеврів, а не просто активувався в потрібні моменти.

— Треба показати Аврену, — сказав він, відчуваючи, як тривога загострюється всередині нього.

Вони знайшли старого магістра в бібліотеці, де той, попри виснаження довгої подорожі, вже занурився в попереднє вивчення щойно привезених архівів, — і Данило, пояснюючи щойно виявлену зміну, спостерігав, як обличчя Аврена поступово переходить від зацікавленої уваги до глибокої, наукової тривоги.

— Дозволь, — сказав старий магістр, застосовуючи власне, ретельно відточене чуття.

Він довго вивчав Данилів рубець, — значно довше, ніж будь-коли раніше, — а тоді, коли нарешті заговорив, голос його бринів тією самою зваженою, але явно занепокоєною обережністю.

— Це прогресує, — сказав він. — Швидше, ніж я очікував, зважаючи на час, що минув від першого зцілення.

— Що це означає? — спитала Морана, голос її тремтів невідступною тривогою.

Аврен довго думав, підбираючи слова для пояснення, яке, судячи з виразу його обличчя, він сам ще не повністю розумів.

— Можливо, — сказав він нарешті, — твій зв’язок із Першоосновою більше не обмежується окремими, контрольованими моментами активації. Можливо, він поступово стає постійним, — невід’ємною частиною самої твоєї природи, а не тільки інструментом, яким ти користуєшся за потреби.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, попри тепло, яке щойно відчула Морана в його руці.