Розділ 27. Останнє слово Ромуальда

Ромуальд зустрів їх особисто біля воріт, — і Данило, побачивши вираз обличчя старого лідера, миттю зрозумів, що звістка про нічну подію вже досягла його раніше за їхнє власне прибуття.

Ранкове сонце освітлювало суворі, кам’яні стіни форту теплим, майже несподіваним для цього похмурого місця світлом, — і Данило, спостерігаючи, як Ромуальд наближається до них швидким, майже панічним кроком, відчував, як тиха, обережна надія змішується з тривогою за те, що ще могло статись протягом цієї довгої, виснажливої ночі.

— Мої послідовники, — сказав він, голос його тремтів тією самою сумішшю страху й полегшення. — Освальд сказав мені, що вони спробували діяти самостійно, — що ви врятували їх від катастрофи.

Найстарший із чотирьох, той самий, хто чинив найзапекліший опір минулої ночі, вийшов уперед, опускаючись на коліна перед своїм магістром.

— Пробачте нам, — сказав він, голос його тремтів щирим каяттям. — Ми не мали права діяти без вашого благословення. Але ми думали, — ми вірили, — що готові.

Ромуальд довго дивився на нього, обличчя його виказувало ту саму глибоку, майже нестерпну муку.

— Розкажи мені, — сказав він тихо, — що сталось насправді.

Юнак почав розповідати, — про недосвідчений, хаотичний контакт, про нестабільність, яка загрожувала вийти з-під контролю, про порятунок, який прийшов саме вчасно, щоб запобігти катастрофі, — і Ромуальд слухав це мовчки, обличчя його поступово змінювалось від тривоги до чогось, схожого на глибокий, майже нестерпний жах.

— Я міг втратити вас, — прошепотів він нарешті, звертаючись до всіх чотирьох. — Так само, як втратив Матвія, — тільки цього разу через власну, нетерплячу переконаність, яку я сам плекав у вас роками.

Данило, спостерігаючи цю глибоко особисту, болісну сцену, тихо промовив:

— Ромуальде, — сказав він, — це не тільки їхня провина. Ваша віра в метод Верена, ваше небажання розглянути альтернативу, — усе це створило середовище, у якому подібна нетерплячість здавалась виправданою, навіть неминучою.

Ромуальд довго стояв мовчки, груди його важко здіймались від щойно усвідомленого, майже нестерпного тягаря відповідальності.

— Ти маєш рацію, — сказав він нарешті, голос його тремтів визнанням, яке, судячи з усього, коштувало йому надзвичайних зусиль. — Моя переконаність, — вона не тільки не врятувала пам’ять Матвія, а мало не забрала ще чотирьох життів, довірених мені.

Северина, підходячи ближче, тихо додала:

— Ромуальде, — сказала вона, — це ще не пізно виправити. Приєднайся до нас, — не через примус чи страх, а через справжнє, глибоке визнання іншого шляху.

Ромуальд довго дивився на неї, а тоді на Данила, на Аскольда, на кожного зі своїх власних, щойно врятованих послідовників, — і Данило, спостерігаючи цю довгу, важку мовчанку, знав, що результат наступних кількох секунд визначить не тільки долю Північного відділення, а можливо, саму спроможність їхньої ширшої місії досягти успіху.

— Матвій, — сказав Ромуальд нарешті, голос його тремтів тим самим, давно стримуваним болем, — він завжди казав мені, що я занадто суворий, занадто непохитний у своїх переконаннях. Навіть у свої останні дні, коли хвороба забирала його сили, він просив мене бути добрішим, — не тільки до інших, а до себе самого.

Данило довго слухав це болісне, зворушливе одкровення, відчуваючи, як власні очі наповнюються слізьми співчуття.

— Він мав рацію, — сказав Данило тихо. — Мудрість, здатна побачити те, чого не бачив навіть найдосвідченіший з нас.

Ромуальд кивнув, сльози тепер текли по його обличчю відкрито, без жодної спроби приховати їх.

— Він завжди був мудрішим за мене, — сказав він. — Навіть у свої дванадцять років, коли хвороба вже забирала його сили, він знаходив спосіб втішати мене, а не навпаки.

Северина, слухаючи це, тихо додала:

— Я пам’ятаю, — сказала вона, — як він якось сказав мені, що магія без доброти — це тільки половина формули.

Ромуальд усміхнувся, крізь сльози, тепла, зворушена усмішка людини, що згадує найдорожчий, найважливіший спогад свого життя.

— Так, — прошепотів він, — саме так він і казав.

— Можливо, — сказав Ромуальд повільно, — настав час нарешті прислухатись до цієї останньої, найважливішої поради мого сина.

Він підняв очі, дивлячись прямо на Данила, обличчя його виказувало ту саму суміш болю й нової, тільки-но народженої рішучості.

— Я приєднаюсь до вас, — сказав він. — Не тому, що переконаний повністю, — цей процес, підозрюю, займе значно більше часу, — а тому, що більше не можу дозволити своєму горю визначати долю тих, хто довіряє мені своє життя.

Данило відчув, як хвиля глибокого, вистражданого полегшення накриває його, — третій і, можливо, найважчий із відомих їм лідерів нарешті приєднався до їхньої справи.

— Дякую, — сказав він щиро. — За мужність визнати це, попри весь біль, який це визнання, безумовно, несе.

Ромуальд кивнув, сльози, які він стримував протягом усієї цієї важкої розмови, тепер текли відкрито.

— Покажіть мені це зцілене русло, — сказав він. — Я хочу побачити на власні очі те, заради чого мій син міг би пишатись мною, — якби бачив мене зараз.