Розділ 22. Ромуальд

Північне відділення виявилось геть іншим за прихований, лісистий притулок Северини, — суворий, укріплений форт високо в горах, оточений тими самими символами, тепер вирізьбленими глибше, ретельніше, ніж будь-де, де Данило їх бачив досі.

Холодний, гірський вітер шмагав обличчя, коли вони наближались до масивних, кам’яних стін цього неприступного, зловісного форту, — і Данило, спостерігаючи, як хмари низько нависають над зубчастими вежами, відчував, як тривога, накопичена протягом усієї подорожі, тепер загострюється до майже фізичного, відчутного напруження. Це місце, на відміну від теплого, гостинного поселення Северини, дихало тим самим духом суворої, непохитної рішучості, яку Данило вже навчився асоціювати з людьми, чия переконаність народилась із найглибшого, найболючішого горя.

— Він завжди був найобережнішим із нас, — сказав Аскольд, коли вони наближались до укріплених воріт. — Найбільш готовим до можливості прямого зіткнення, якщо переговори не вдадуться.

Данило кивнув, відчуваючи, як тривога наростає з кожним кроком до цього суворого, неприступного місця.

Вартові біля воріт, помітивши наближення групи, миттю насторожились, — і Данило, спостерігаючи цю пильну, професійну готовність, зрозумів, що переконати цього лідера виявиться значно складніше за будь-яку попередню зустріч.

— Аскольде, — гукнув один із вартових, обличчя його виказувало ту саму суміш здивування й підозри. — Магістр Ромуальд не очікував вашого візиту.

— Повідомте його, що я привіз важливі новини, — сказав Аскольд, — і що зі мною Северина, яка може підтвердити їхню важливість особисто.

Вартовий довго вагався, а тоді, кивнувши, зник за воротами, — і вони чекали довгі, напружені хвилини, перш ніж ворота нарешті відчинились, впускаючи їх досередини.

Ромуальд зустрів їх у центральному залі форту, — високий, суворий чоловік, чиє обличчя, глибоко порізане зморшками десятиліть невимовного горя, виказувало ту саму холодну, непохитну рішучість, яку Данило вже бачив у портретах давніх, фанатичних лідерів.

— Аскольде, — сказав він, голос його бринів холодною, стриманою настороженістю. — Северино. І… — він довго дивився на Данила, — я здогадуюсь, хто ви.

— Данило, — підтвердив Данило прямо.

Ромуальд кивнув, обличчя його не виказувало жодних емоцій, окрім тієї самої, вивіреної оцінки.

— Аскольдів лист здивував мене, — сказав він. — Хоча, зізнаюсь, я не повірив жодному слову.

Северина, підходячи ближче, тихо промовила:

— Я теж не вірила спочатку, — сказала вона. — Але, Ромуальде, я особисто бачила зцілене русло. Особисто відчула розподілений контакт. Це не вигадка, не хитрість.

Ромуальд довго дивився на неї, обличчя його виказувало коротку, майже непомітну тінь сумніву, — а тоді, знову набуваючи тієї самої, холодної незворушності, похитав головою.

— Навіть якщо ти відчула щось, — сказав він, — це не означає, що це справжнє зцілення, а не тимчасова, поверхнева ілюзія, здатна приховати справжню природу проблеми.

Данило, відчуваючи вагу цього прямого, скептичного заперечення, тихо промовив:

— Ми готові показати вам особисто, — сказав він. — Відвідати русло разом, дозволити вам перевірити результат власним чуттям.

Ромуальд довго мовчав, а тоді, повільно, похитав головою знову.

— Ні, — сказав він твердо. — Навіть якщо ваше “зцілення” справжнє, — воно не вирішує справжньої проблеми. Ви просто заспокоїли симптом, а не вилікували хворобу.

Аврен, приєднуючись до цієї напруженої дискусії, тихо спитав:

— Яку саме хворобу ви маєте на увазі? — спитав старий магістр.

Ромуальд довго дивився на нього, обличчя його вперше за всю розмову виказало щось, схоже на справжню, глибоку емоцію, — гострий, невимовний біль, прихований за роками тренованої, холодної маски.

— Обмеження, — сказав він нарешті, голос його тремтів ледь помітно. — Штучні межі, накладені Розколом на саму природу магії, — межі, які вбили мого сина, коли жодне відоме лікування не змогло подолати хворобу, спричинену саме цими обмеженнями.

Данило довго обмірковував це болісне, особисте одкровення, — трагедія, значно глибша за просту, абстрактну переконаність.

— Мені шкода за вашу втрату, — сказав він щиро. — Але, Ромуальде, наше зцілення не просто заспокоює симптом. Воно відновлює природну здатність тканини світу до самозцілення, — можливо, з часом, це саме зцілення могло б розв’язати ту саму проблему, яка забрала вашого сина.

Ромуальд довго дивився на нього, обличчя його виказувало ту саму важку, майже нестерпну боротьбу між надією й роками накопиченого, захисного скептицизму.

— З часом, — повторив він гірко. — Мій син не мав часу. Верен обіцяв негайне, повне звільнення від цих обмежень, — не повільне, невизначене зцілення, яке, можливо, допоможе комусь у майбутньому, а не тим, кого ми вже втратили.

Данило відчув, як тягар цього справедливого, болісного заперечення лягає на плечі важче за будь-яку попередню суперечку.

— Я не можу повернути вашого сина, — сказав він тихо. — І не можу обіцяти негайного, повного розв’язання кожної проблеми, спричиненої Розколом. Але можу обіцяти, що метод Верена, метод, який ви плекаєте продовжити, — ризикує спричинити катастрофу, здатну забрати значно більше синів, дочок, цілих поколінь, ніж будь-яка хвороба, спричинена існуючими обмеженнями.