Розділ 20. Северина

Данило вирушив до Східного відділення тиждень по тому, — разом із Мораною, Авреном і Аскольдом, тим самим ретельно спланованим, обережним маршрутом, який мав привести їх до прихованого, важкодоступного поселення, де, за словами Аскольда, керувала Северина.

Тиждень підготовки минув у гарячковій, але зосередженій роботі, — Октавія завершила перший, попередній звіт для Верховної Ради, Вельд розробив початкову систему картографування можливих вузлів, а Данило, попри всю невідкладну зайнятість, продовжував уважно стежити за власною, ще не до кінця зрозумілою зміною внутрішнього рубця, яка, попри відсутність тривожних симптомів, лишалась постійним, тихим нагадуванням про те, наскільки глибоко минула ніч торкнулась самої його природи.

— Розкажи мені більше про неї, — попросив Данило, коли вони наблизились до перших ознак заселеної території.

Аскольд, обмірковуючи це прохання з тією самою методичною ретельністю, тихо почав:

— Северина приєдналась до ордену п’ятнадцять років тому, — сказав він, — не через трагедію, як Ромуальд, а через справжню, інтелектуальну цікавість до найглибших таємниць магії. Вона блискучий теоретик, можливо, найкращий, кого я знаю особисто.

— Тоді вона зрозуміє наукову логіку нашого відкриття? — спитала Морана.

— Сподіваюсь, — сказав Аскольд. — Хоча, Морано, будьте готові: Северина не з тих, хто легко змінює переконання без незаперечних, ретельно перевірених доказів.

Вони дісталися прихованого поселення надвечір, — невелике, ретельно замасковане селище серед густого лісу, оточене тими самими символами, які Данило вже бачив біля гірського масиву Аскольда.

Северина зустріла їх особисто біля входу, — жінка середнього віку з тим самим пильним, оцінювальним поглядом досвідченого теоретика, який Данило вже навчився розпізнавати серед найінтелектуальніших представників найрізноманітніших організацій.

— Аскольде, — сказала вона, обличчя її виказувало ту саму насторожену цікавість. — Твій лист здивував мене більше, ніж будь-що за останні п’ятнадцять років.

— Радий, що ти погодилась на зустріч, — сказав Аскольд. — Дозволь представити Данила, — того самого, про кого я писав.

Северина довго вивчала Данила, обличчя її виказувало ту саму ретельну, майже клінічну оцінку.

— Ви той, хто нібито зцілив вузол, — сказала вона, — не питання, а виклик, що вимагав відповіді.

— Так, — підтвердив Данило прямо. — Разом із командою, включно з Аскольдом і чотирма іншими досвідченими практиками.

Северина довго мовчала, а тоді, жестом запросила їх досередини, до скромного, але ретельно облаштованого кабінету, заваленого книгами й документами, — і Данило, оглядаючи це приміщення, відчув знайому, теплу атмосферу справжнього, відданого дослідника.

— Розкажіть мені все, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Детально, науково, без емоційних прикрас, — тільки факти, тільки методологія.

Данило кивнув, розуміючи цей прямий, науковий підхід, — і почав переказувати всю історію, зосереджуючись на технічних аспектах розподіленого контакту, на конкретному механізмі зцілення, на спостережуваних результатах.

Северина слухала мовчки, час від часу занотовуючи щось у власному, ретельно веденому журналі, — і коли Данило нарешті закінчив, довго сиділа в задумливій тиші.

— Це… неймовірно, якщо правда, — сказала вона нарешті. — Розподілений контакт, — я сама розглядала подібну теорію багато років тому, але відкинула її як надто ризиковану для практичного застосування.

— Чому відкинула? — спитав Аврен, приєднуючись до цієї наукової дискусії з тією самою зацікавленою увагою.

Северина довго думала, обмірковуючи це важливе питання.

— Тому що теоретичні розрахунки показували надзвичайно високий ризик дестабілізації при спробі синхронізувати більше двох свідомостей воднораз, — сказала вона. — Як ви подолали цю проблему?

Данило, відчуваючи, як розмова нарешті переходить у конструктивне, наукове русло, почав пояснювати техніку приглушеного контакту, поступової синхронізації, принцип буферного захисту, — і Северина, слухаючи це, поступово нахилялась уперед, обличчя її виказувало те саме, зростаюче наукове захоплення.

— Це… елегантно, — визнала вона нарешті. — Значно елегантніше за будь-що, до чого я додумалась самотужки.

Морана, обмірковуючи цю позитивну, хоч і обережну реакцію, тихо промовила:

— Тоді ви розумієте, чому ми вважаємо продовження давнього плану ордену занадто небезпечним? — спитала вона.

Северина довго думала, обличчя її виказувало ту саму важку, наукову боротьбу між роками накопиченої переконаності й щойно почутими, переконливими доказами.

— Розумію логіку, — визнала вона нарешті. — Але, Морано, п’ятнадцять років мого життя присвячені цій меті. Не так просто відмовитись від неї на основі однієї, хай і переконливої розповіді.

Данило кивнув, розуміючи вагу цього чесного, важкого визнання.

— Ми не просимо сліпої довіри, — сказав він. — Просимо тільки можливості показати, продемонструвати результат особисто, — можливо, відвідавши те саме, щойно зцілене русло, відчувши різницю самостійно, а не тільки почувши про неї.