Розділ 19. Архіви ордену

Аскольд прибув до долини на п’ятий день, — і Данило, побачивши довгий караван возів, навантажених ретельно запакованими скринями, зрозумів, наскільки масштабнішим виявився архів ордену за будь-що, на що він сподівався спочатку.

Він спостерігав за наближенням цього незвичного, довгого каравану з тим самим змішаним відчуттям, яке супроводжувало кожну важливу зустріч останніх днів, — тепла, обережна довіра, здобута такою дорогою ціною тієї надзвичайної ночі, змішана з природною, ще не повністю розвіяною обережністю щодо будь-якого союзу, укладеного настільки несподівано, настільки швидко після років ворожнечі.

— Це… багато, — сказав він, спостерігаючи, як вояки Аскольда обережно розвантажують кожну скриню з тією самою дбайливою обережністю, з якою поводились би з найдорожчим скарбом.

— Тисяча років накопиченого знання, — підтвердив Аскольд, зіскакуючи з коня. — Деякі документи сягають самого початку нашого ордену, — фрагменти, зібрані ще першими послідовниками, тими, хто особисто пережив наслідки Розколу.

Данило кивнув, відчуваючи вагу цього неймовірного, безцінного дару.

— Дякую, — сказав він щиро. — За довіру. За готовність поділитись тим, що століттями зберігалось у найглибшій таємниці.

Аскольд кивнув, обличчя його виказувало ту саму нову, щиру рішучість.

— Це найменше, чим я можу спокутувати минулі помилки, — сказав він.

Вони провели наступні кілька днів, ретельно каталогізуючи щойно привезені документи, — Аврен, Овід, Октавія, кожен занурений у методичне, науково ретельне дослідження, зіставляючи фрагменти знання ордену з тим, що вже було відомо їхній власній школі.

— Неймовірно, — сказав Аврен одного вечора, коли вони зібрались у бібліотеці для чергового звіту про прогрес. — Деякі з цих документів проливають світло на аспекти Розколу, про які ми навіть не здогадувались.

Данило кивнув, відчуваючи, як тиха, обережна надія зростає з кожним новим відкриттям.

— Що саме ви знайшли? — спитав він.

Октавія, розгортаючи ретельно перекладений документ, тихо промовила:

— Список, — сказала вона. — Не повний, судячи з пошкоджень тексту, але значно детальніший за будь-що, чим ми володіли раніше, — можливі локації інших вузлів, розкиданих по всьому континенту.

Данило довго вивчав цей список, відчуваючи, як масштаб завдання, що чекало попереду, стає ще яснішим, ще конкретнішим.

— Скільки локацій? — спитав він.

— Двадцять три, — сказав Аврен, — хоча, зважаючи на фрагментарність тексту, реальна кількість може бути значно більшою.

Аскольд, слухаючи цю розмову, тихо додав:

— Є ще дещо, що вам треба знати, — сказав він, голос його бринів новою, тривожною серйозністю.

Данило відчув, як передчуття тривоги наростає всередині нього.

— Що саме? — спитав він.

— Мій орден, — сказав Аскольд повільно, — не обмежувався тільки нашою групою. Існують інші відділення, розкидані по різних регіонах, кожне зі своїм власним лідером, своєю власною групою послідовників.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, — нова, тривожна складність, яку вони досі не розглядали серйозно.

— Скільки таких відділень? — спитав він.

— Принаймні чотири, наскільки мені відомо, — сказав Аскольд. — Можливо, більше, — деякі відділення діяли настільки автономно, що навіть я, як номінальний лідер усього ордену, не мав повного контакту з кожним із них.

Октавія, обмірковуючи це тривожне одкровення, тихо спитала:

— Чи знають вони про те, що сталось тут? — спитала вона. — Про твою зміну курсу, про зцілення вузла?

Аскольд довго думав, обличчя його виказувало ту саму важку, стурбовану заклопотаність.

— Не знаю, — визнав він чесно. — Комунікація між відділеннями завжди була повільною, ретельно контрольованою, зважаючи на потребу в секретності. Можливо, звістка про події тієї ночі ще не досягла їх.

Данило відчув, як тягар цього нового, критично важливого ускладнення додається до всього іншого, що вони щойно розпочали.

— Якщо вони не знають, — сказав він повільно, — і якщо вони продовжують дотримуватись давньої, тепер уже застарілої мети, — вони можуть спробувати повторити те, що намагався зробити ти, — самотужки, без розуміння небезпеки, яку ми щойно виявили.

Аскольд кивнув, обличчя його виказувало неприховану тривогу.

— Саме цього я боюсь, — сказав він. — Особливо магістр Північного відділення, — Ромуальд, чоловік, чия відданість давній меті завжди була навіть сильнішою за мою власну.

Данило довго обмірковував цю нову, невідкладну загрозу.

— Нам треба зв’язатись із ними негайно, — сказав він. — Попередити про небезпеку, про те, чого ми навчились, перш ніж хтось із них спробує повторити катастрофічну помилку.

Аскольд кивнув, погоджуючись із цією терміновою необхідністю.

— Я можу спробувати написати їм особисто, — сказав він, — пояснюючи все, що сталось, закликаючи до обережності, до діалогу, перш ніж вони спробують діяти самостійно.