Розділ 17. Повернення

Долина зустріла їх тим самим теплим, радісним хвилюванням, яке супроводжувало кожне важливе повернення цього довгого, дивовижного шляху, — Гаспар, Аніка, Радован, десятки інших мешканців, зібраних на пагорбі, помітили вершників задовго до того, як ті наблизились до самих воріт.

Сонце стояло вже високо, освітлюючи знайомі дахи долини теплим, полуденним світлом, — і Данило, наближаючись до цього дорогого, вистражданого дому, відчував, як тепла хвиля полегшення накриває його з новою силою, попри все фізичне виснаження двох безсонних, надзвичайно насичених діб. Кожен знайомий силует, кожен дах, кожне дерево здавались особливо дорогоцінними після ночі, коли доля самого світу висіла на найтоншому з можливих волосків.

— Вони повернулись! — гукнув хтось, і за мить долина вибухнула радісним, полегшеним гомоном.

Аніка кинулась назустріч першою, обличчя дівчинки виказувало ту саму щиру, невимушену радість.

— Ти обіцяв! — гукнула вона, обіймаючи Данила міцно, щойно він зіскочив з коня. — Ти обіцяв повернутись!

Данило усміхнувся, тепло, попри все виснаження щойно пережитої, надзвичайної ночі.

— Обіцяв, — підтвердив він, — і я завжди намагаюсь дотримуватись обіцянок, даних тим, кого люблю.

Гаспар, наближаючись слідом, обличчя його виказувало ту саму суміш полегшення й тривожної цікавості.

— Що сталось? — спитав він. — Ви виглядаєте виснаженими, але… щасливими?

Данило кивнув, розуміючи, що повна історія цієї неймовірної ночі потребуватиме значно більше часу для переказу, ніж дозволяла ця коротка, радісна зустріч.

— Довга історія, — сказав він. — Скличемо нараду сьогодні ввечері, коли всі трохи відпочинуть, — і я розповім усе детально.

Октавія, координуючи розміщення поранених Теся й Дорна в лазареті, тихо додала, звертаючись до зібраної спільноти:

— Найголовніше зараз, — сказала вона, — це відпочинок для кожного, хто пройшов через цю неймовірну ніч. Історія почекає кілька годин.

Мешканці долини, попри нетерпляче бажання дізнатись подробиці, кивнули, розуміючи цю практичну необхідність, — і Данило, дозволяючи собі нарешті розслабитись серед знайомого, теплого оточення рідного дому, відчув, як накопичена за останні дні напруга поступово починає відпускати його, залишаючи по собі тільки глибоке, заслужене виснаження.

Гаспар, перш ніж відпустити їх до заслуженого відпочинку, тихо додав:

— Аскольд? — спитав він, згадавши ім’я, яке Данило коротко згадав під час першої, поспішної зустрічі. — Це той самий лідер ордену, про якого ви розповідали перед від’їздом?

— Той самий, — підтвердив Данило. — Хоча тепер, підозрюю, слово “ворог” уже не описує його точно.

Гаспар кивнув, обличчя його виказувало ту саму зацікавлену, хоч і обережну цікавість.

— Розкажеш більше на нараді, — сказав він, а не питаючи. — Не хочу затримувати твій відпочинок зайвими питаннями зараз.

Данило кивнув, вдячний за цю практичну, турботливу делікатність, — і вони розійшлись поступово, кожен до власних, невідкладних справ дня, залишаючи Данилові й Морані нарешті можливість усамітнитись у своєму помешканні, готуючись до кількох годин заслуженого, необхідного відпочинку.

Він провів наступні кілька годин у тому самому, теплому спокої, який завжди супроводжував повернення додому, — коротка, але міцна дрімота, тепла ванна, змивши пил і напруження довгої, ризикованої подорожі, — а тоді, прокинувшись пізніше того дня, відчув щось незвичне, ледь помітне, але водночас достатньо реальне, щоб привернути його увагу.

Він стояв перед дзеркалом у своїй кімнаті, готуючись до вечірньої наради, — і, дивлячись на власне відображення, раптом застосував те саме чуття, яке відточив за роки практики, спрямувавши його не назовні, а всередину, на власну, внутрішню природу.

Те, що він відчув, змусило його завмерти на місці.

Внутрішній рубець, — той самий, який він навчився використовувати для об’єднання розділених потоків уваги, — тепер здавався геть іншим, значно ширшим, значно активнішим, ніж будь-коли раніше.

— Морано, — покликав він тихо, відчуваючи, як тривога поступово наростає всередині нього.

Морана, зайшовши до кімнати, побачила вираз його обличчя й миттю зрозуміла, що щось не так.

— Що сталось? — спитала вона.

— Відчуй це, — сказав Данило, — те саме чуття, яким ми користувались минулої ночі. Спрямуй його на мене.

Морана, застосовуючи те саме чуття з обережною, професійною ретельністю, довго вивчала його, — а тоді, обличчя її виказало ту саму суміш подиву й тривоги, яку відчував сам Данило.

— Твій рубець… змінився, — сказала вона повільно. — Значно активніший, значно ширший, ніж я пам’ятаю.

Данило кивнув, відчуваючи, як тепла радість повернення додому поступається місцем звичному, вивіреному занепокоєнню.

— Можливо, це наслідок минулої ночі, — сказав він. — Такий інтенсивний, тривалий контакт із Першоосновою міг залишити слід, подібний до того, який залишає будь-яка інша, значна аномалія.

Морана довго обмірковувала цю тривожну можливість.