Розділ 16. Після бурі

Вони провели решту ночі біля печери, — Аврен, застосовуючи ту саму медичну майстерність, яку відточив за роки практики, обробляв рани Теся й Дорна з тією самою ретельністю, з якою підходив би до будь-якого іншого критично важливого завдання, тоді як решта команди, виснажена, але сповнена тихої, вистражданої радості, поступово приходила до тями після надзвичайного, безпрецедентного випробування цієї ночі.

Місяць, що досяг найвищої точки під час їхньої надзвичайної, доленосної подорожі, тепер поступово опускався до обрію, забираючи з собою частину тієї магічної інтенсивності, яка супроводжувала кожну хвилину цієї неймовірної ночі, — і Данило, дивлячись на це поступове, заспокійливе згасання, відчував, як власне виснаження нарешті наздоганяє його, важким, але заслуженим тягарем оповиваючи кожен м’яз тіла.

— Рани не смертельні, — сказав Аврен нарешті, завершуючи перев’язку Дорнового плеча. — Але обом знадобиться кілька днів спокою, перш ніж вони зможуть повністю відновитись.

Тесь, попри біль, дозволив собі коротку, втомлену усмішку.

— Варте того, — сказав він, — зважаючи на те, чого ви досягли.

Аскольд, що стояв неподалік разом зі своїми чотирма послідовниками, тепер значно спокійнішими, хоч і досі приголомшеними щойно пережитим поворотом подій, тихо промовив:

— Мені шкода за завдані рани, — сказав він, звертаючись до Теся й Дорна. — Мої вояки діяли за наказом, який я тепер розумію як помилковий від самого початку.

Дорн довго дивився на нього, обличчя молодого чоловіка виказувало ту саму складну суміш залишкового болю й обережного, ще не повністю сформованого прощення.

— Наказ, — повторив він. — Так само, як я колись діяв за наказом, полюючи на приблуду, перш ніж зрозумів, наскільки хибним був той шлях.

Аскольд кивнув, обличчя його виказувало щире визнання цієї паралелі.

— Можливо, — сказав він, — у кожного з нас є момент, коли доводиться вибирати між сліпою відданістю й правдою, яку ми тільки-но починаємо розуміти.

Данило, спостерігаючи цю обережну, але значущу розмову, відчував тиху надію на те, що результат цієї ночі виявиться початком чогось значно ширшого за просте, тимчасове перемир’я.

Овід, що весь цей час залишався занурений у власні, зосереджені роздуми, раптом підвів очі, обличчя його виказувало нову, тривожну заклопотаність.

— Даниле, — сказав він тихо, — мені треба поділитись дечим, що щойно спало мені на думку.

Данило наблизився, відчуваючи, як тиха радість щойно здобутої перемоги поступається місцем звичному, вивіреному занепокоєнню.

— Що саме? — спитав він.

— Коли ми зцілювали цю рану, — сказав Овід повільно, — я відчув щось на самому краю нашого сприйняття, — тонкий, майже непомітний зв’язок, що тягнувся від цього вузла до чогось значно віддаленішого.

Данило довго обмірковував це тривожне спостереження.

— Ти думаєш, існують інші, подібні вузли? — спитав він.

— Можливо, — сказав Овід. — Якщо Розкол справді вплинув на тканину світу настільки глибоко, — можливо, він залишив не одну рану, а цілу мережу пов’язаних між собою пошкоджень, кожне з яких потребує окремого зцілення.

Октавія, слухаючи цю тривожну гіпотезу, тихо додала:

— Якщо це правда, — сказала вона, — тоді сьогоднішня перемога, хай якою значущою вона є, може виявитись лише першим кроком у значно довшому, значно масштабнішому процесі.

Аврен, завершивши обробку останніх ран, приєднався до цієї тривожної розмови, тихо промовив:

— Скільки таких вузлів могло б існувати, на вашу думку? — спитав він, звертаючись до Овода.

Овід довго думав, обмірковуючи це складне, майже неможливе для точного розрахунку питання.

— Не знаю напевно, — визнав він. — Але, судячи з масштабу самого Розколу, з того, наскільки глибоко він вплинув на саму тканину світу, — можливо, десятки, можливо, навіть сотні окремих точок пошкодження, розкиданих по всьому континенту, а можливо, і за його межами.

Данило відчув, як вага цього нового, приголомшливого масштабу лягає на плечі важче за будь-яке попереднє випробування цього довгого шляху.

— Сотні, — повторив він тихо. — Якщо кожен вузол вимагає такого самого рівня зусиль, як цей, — це завдання може забрати роки, можливо, десятиліття спільної, невтомної праці.

Данило довго обмірковував вагу цього нового, тривожного одкровення, — і, дивлячись на Овода, на Аскольда, на кожного, хто щойно пройшов через це неймовірне, трансформуюче випробування, відчув, як тиха рішучість поступово витісняє початкове здивування.

— Тоді нам треба зрозуміти масштаб цієї мережі, — сказав він, — перш ніж святкувати остаточну перемогу.

Аскольд, слухаючи цю розмову з тією самою новою, щирою зацікавленістю, тихо промовив:

— Мій орден, — сказав він, — попри всі свої помилки, зберігав знання про Розкол протягом поколінь. Можливо, у наших архівах є інформація про інші вузли, про які ви ще не знаєте.

Данило довго дивився на нього, зважуючи цю несподівану, але потенційно безцінну пропозицію.