Розділ 13. Зустріч у безодні

Простір, у якому опинився Данило, не мав форми в звичному розумінні цього слова, — не темрява, не світло, а щось геть інше, ніби сама свідомість існувала тут без потреби в фізичному тілі, без меж, які завжди супроводжували звичайне, земне існування.

Час тут, здавалось, теж не мав звичайного значення, — секунди могли розтягуватись у щось, що відчувалось як години, тоді як цілі періоди роздумів могли промайнути швидше за один удар серця. Данило, намагаючись зорієнтуватись у цьому дивному, позбавленому звичних координат просторі, відчував, як його власна свідомість поступово адаптується до нових, незвичних правил цього місця, — не боротьба з дезорієнтацією, а радше поступове, обережне навчання новій мові сприйняття.

Він відчував Морану поруч, теплу й знайому навіть у цьому дивному, безмежному просторі, — і Аврена, Овода, Октавію, кожен присутній не фізично, а якимось глибшим, майже духовним чином, ніби п’ять окремих свідомостей злились у щось нове, цілісне, не втрачаючи при цьому власної, індивідуальної сутності.

— Ти відчуваєш це? — прошепотіла Морана, голос її долинав звідусіль і водночас нізвідки, характерний для цього дивного, позбавленого звичайних фізичних законів простору.

— Відчуваю, — відповів Данило, дивлячись туди, звідки долинало те саме, чуже, тепер значно ближче відчутне присутність.

Постаті почали формуватись повільно, — не фізичні тіла, а щось на кшталт проекцій свідомості, кожна оточена тим самим, тремтливим маревом, яке Данило вже бачив біля нестабільних русел, — і за мить він побачив їх чітко: п’ятеро постатей, стоячи по колу, подібно до його власної групи, кожна зосереджена на тому самому, спільному центрі.

Одна постать вирізнялась серед решти, — вищий, старший чоловік, чиє обличчя, попри абстрактну природу цього простору, виказувало ту саму холодну, непохитну впевненість, яку Данило вже бачив у Валдрена, у Кресвела, у кожного попереднього ворога, переконаного у власній правоті понад усе інше.

— Нарешті, — сказав чоловік, голос його бринів тим самим, дивним, позбавленим звичайного тембру звучанням, характерним для цього простору. — Данило. Я чекав на цю зустріч довше, ніж ти можеш собі уявити.

— Аскольд, — сказав Данило, здогадуючись, попри відсутність формального представлення.

Чоловік кивнув, обличчя його виказало коротку, холодну усмішку.

— Радий, що моя репутація випередила мене, — сказав він. — Хоча, підозрюю, ти прийшов сюди не заради приємної розмови, а заради спроби завадити тому, заради чого моя родина готувалась поколіннями.

Данило довго дивився на нього, відчуваючи вагу цього першого, прямого зіткнення з людиною, чия одержимість тисячолітньою місією щойно набула конкретного, живого обличчя.

— Я прийшов, щоб запропонувати інший шлях, — сказав він. — Не завадити тобі силою, а показати, що існує спосіб досягти розуміння, якого прагнеш ти, — без повторення катастрофи, яку спричинив Верен.

Аскольд довго мовчав, обличчя його виказувало ту саму холодну, оцінювальну зосередженість.

— Ти бачив Верена, — сказав він нарешті, не питання, а констатація факту. — Я відчув це, коли наближався до цього самого вузла.

Данило кивнув, не бачачи сенсу заперечувати очевидне.

— Бачив, — підтвердив він. — Його страх, його самотність, — трагедію людини, яка вірила, що діє заради добра, але не довіряла нікому іншому нести цей тягар разом із нею.

Аскольд довго обмірковував ці слова, — і Данило, спостерігаючи це коротке вагання, відчув слабку, обережну надію на можливість справжнього діалогу, а не тільки конфронтації.

— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що я не розумію цього уроку, — сказав Аскольд нарешті. — Саме тому я привів п’ятьох найдовіреніших послідовників для цієї спроби, а не діяв самотужки, як Верен тисячу років тому.

Данило відчув, як тривога загострюється, — Аскольд, судячи з усього, справді засвоїв частину уроку, застосувавши той самий принцип розподіленого контакту, який Данило вважав власним, унікальним відкриттям.

— Тоді в чому різниця між нами? — спитав він прямо.

Аскольд довго дивився на нього, а тоді, повільно, почав говорити з тією самою холодною, переконаною впевненістю.

— Різниця в меті, — сказав він. — Ти прагнеш зцілити рану, залишену Розколом, — благородно, можливо, але недостатньо. Я прагну завершити те, що почав Верен, — не просто зцілити рану, а нарешті звільнити магію від штучних обмежень, накинутих тисячоліттями страху й обережності.

Данило довго обмірковував цю амбітну, небезпечну мету, — і, дивлячись на Аскольда, на його непохитну, майже релігійну впевненість, відчув знайому, тривожну паралель до кожного попереднього фанатика цього довгого шляху.

— Ти хочеш переписати саму природу магії відповідно до власного бачення, — сказав він повільно. — Не для того, щоб зцілити світ, а щоб змінити його на власний розсуд.

Аскольд кивнув, обличчя його виказувало ту саму холодну, непохитну переконаність.

— Так, — визнав він прямо. — І, на відміну від Верена, я маю знання, ресурси, підготовку поколінь, необхідну для того, щоб зробити це правильно, безпечно, — не катастрофою, а справжнім, контрольованим перетворенням.

Октавія, чий голос долинав тепер тривожно напруженим, тихо промовила: