Розділ 12. Гірський масив

Вони дісталися підніжжя гірського масиву за годину до півночі, — і Данило, наближаючись до знайомого, тепер зловісного пейзажу, відчував, як серце калатає важче від передчуття наближеної, критично важливої ночі.

Ліс навколо них здавався геть іншим за той спокійний, мирний пейзаж, яким пам’ятав його Тесь із попередньої розвідки, — тепер, під майже повним місяцем, кожна тінь видавалась глибшою, кожен звук нічного лісу нагадував про приховану, ще не виявлену небезпеку. Данило, ведучи коня обережно крізь останній відрізок лісистої стежки, відчував, як накопичена за останні дні тривога поступово переростає в гостру, зосереджену готовність до дії, — той самий стан, який завжди приходив до нього в моменти найвищої, найкритичнішої необхідності.

— Тут ми розділяємось, — сказав Тесь, звіряючи час за компактним, механічним годинником, який Вельд спеціально виготовив для цієї операції. — Ми з Дорном рушаємо до входу печери. Ви — до русла, тим самим маршрутом, який ми розвідали минулого тижня.

Данило кивнув, відчуваючи вагу цього моменту розставання, — останній раз, коли вся команда буде разом перед найважчим випробуванням цього довгого шляху.

— Будьте обережні, — сказав він, звертаючись до Теся й Дорна. — Ваше завдання не менш небезпечне за наше.

Дорн усміхнувся, тепло, попри всю тривогу наближеної операції.

— Ми впораємось, — сказав він. — Так само, як упорались із кожним попереднім випробуванням цього довгого року.

Вони обмінялись короткими, мовчазними обіймами, — і Тесь із Дорном зникли в темряві, прямуючи до протилежного боку гірського масиву, готові розпочати ту саму, ретельно сплановану диверсію, яка мала відтягнути увагу вартових достатньо довго, щоб решта команди дісталась русла непомітно.

Данило, лишившись із Мораною, Авреном, Оводом і Октавією, довго дивився їм услід, — а тоді, зібравшись із духом, повів решту групи тим самим обережним, вивченим кроком, яким наближались би до будь-якої іншої критично небезпечної цілі.

Дорога до русла забрала майже пів години обережного, безшумного просування, — і Данило, наближаючись нарешті до знайомого, тремтливого марева сирої магічної сили, відчув те саме, знайоме напруження, яке завжди супроводжувало близькість до чогось справді важливого.

— Тут, — прошепотів Овід, зупиняючись за кілька кроків від краю невеликої, прихованої галявини, де русло виходило на поверхню найінтенсивніше.

Данило кивнув, оглядаючи територію ретельно, — і побачив, що вони не самотні: за кілька сотень метрів звідси, серед дерев, виднілось слабке, тремтливе світло смолоскипів, і приглушені голоси, що долинали з того самого напрямку.

— Вони вже там, — прошепотіла Морана. — Готуються.

Данило довго спостерігав, застосовуючи те саме чуття, яке відточив за роки практики розпізнавання магічних аномалій, — і відчув слабкий, але виразний слід зростаючої активності, ніби хтось поступово нарощував інтенсивність власного, ще не повністю активованого контакту з тим самим вузлом, який вони досліджували кілька днів тому.

— Скільки часу лишається? — спитав він тихо.

Аврен, звіряючи час, тихо відповів:

— Сорок хвилин до півночі, — сказав він.

Данило кивнув, розум його вже гарячково готувався до фінального, найважчого етапу цієї довгої, ризикованої підготовки.

— Тоді почнемо встановлювати приглушений контакт негайно, — сказав він, — так, як практикували останні два дні.

Вони зайняли позиції по колу, тим самим методичним, вивченим способом, яким готувались би до будь-якої іншої критично важливої конструкції, — і Данило, заплющуючи очі, почав повільно, обережно активувати той самий, приглушений зв’язок із власним розумінням Першооснови, готуючи його до негайного пробудження в потрібний момент.

Він відчув, як кожен інший учасник робить те саме, — Морана поруч, теплий і знайомий; Аврен, розважливий; Овід, тривожний, але глибокий; Октавія, гостра й зосереджена, — п’ять окремих, приглушених контактів, готових до негайного об’єднання, коли настане критичний момент.

Хвилини минали повільно, напружено, — і Данило, утримуючи цей крихкий, приглушений стан, відчував, як активність із боку ордену поступово наростає, — голоси ставали чіткішими, ритуальні звуки, приглушений спів, долинали дедалі виразніше крізь нічну тишу лісу.

— Вони починають, — прошепотів Овід раптом, голос його тремтів від щойно відчутого, тривожного пробудження.

Данило миттю зосередився, шукаючи те саме, тривожне підтвердження, — і відчув, як активність ордену раптом зростає значно швидше, значно інтенсивніше, ніж будь-коли раніше.

— Ще не опівніч, — прошепотіла Октавія тривожно. — Вони починають раніше, ніж плановано?

Данило довго вагався, зважуючи ризик передчасного втручання проти небезпеки запізнення.

— Можливо, це тільки підготовчий етап, — сказав він, — не сам момент дотику, а наближення до нього.

Аврен, обмірковуючи цю тривожну можливість, тихо промовив:

— Або, можливо, вони змінили план, — сказав старий магістр, — знаючи чи підозрюючи про нашу присутність.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, — нова, тривожна можливість, яку вони досі не розглядали серйозно.