Розділ 11. Останній день

Данило прокинувся вдосвіта, — і, попри виснаження вчорашнього, надзвичайно насиченого дня, відчув ту саму гостру, зосереджену ясність, яка завжди приходила в моменти найбільшої необхідності діяти рішуче, методично.

Долина навколо нього прокидалась до звичайного, буденного ранку, — учні поспішали до перших занять, Радован уже готував групу найдосвідченіших вчителів до термінового інструктажу про буферну техніку, а Гаспар, координуючи мережу шкіл разом із Октавією, розсилав останні, критично важливі попередження кожному з сорока семи вузлів їхньої розлогої, ретельно збудованої спільноти. Данило, спостерігаючи цей знайомий, заспокійливий рух звичайного життя, відчував тиху, вистраждану рішучість зробити все можливе, щоб зберегти цей крихкий, дорогоцінний спокій для наступного покоління.

— Сьогодні ми маємо довести нашу спроможність до досконалості, — сказав він, коли п’ятеро учасників розподіленого контакту зібрались знову на тому самому відкритому полі. — Не тільки досягти зв’язку, а зробити це швидко, надійно, здатно витримати найгіршу можливу непередбачуваність.

Аврен, готуючись до цієї фінальної, найважливішої практики, тихо промовив:

— Скільки часу нам знадобиться для встановлення повного контакту вчора? — спитав він.

— Майже десять хвилин, — визнав Данило. — Занадто довго, зважаючи на те, що нам, можливо, доведеться діяти майже миттєво, синхронно з початком їхньої власної спроби.

Овід, обмірковуючи цю проблему з тією самою зваженою мудрістю, тихо додав:

— Можливо, справа не в самому механізмі, а в підготовці, — сказав старий відлюдник. — Якщо ми зможемо частково стабілізувати індивідуальні контакти заздалегідь, тримати їх напоготові, — сам момент об’єднання може виявитись значно швидшим.

Данило кивнув, обмірковуючи цю практичну, потенційно рятівну ідею.

— Спробуймо, — сказав він. — Кожен утримує власний, окремий контакт із Першоосновою протягом усього шляху до русла, — не повністю активний, а немов приглушений, готовий до негайного пробудження в потрібний момент.

Вони провели наступні кілька годин, практикуючи саме цю нову, вдосконалену техніку, — і Данило, спостерігаючи, як кожен учасник поступово опановує мистецтво утримання приглушеного, але стабільного контакту, відчував, як тиха, обережна надія зростає всередині нього з кожною успішною спробою.

— Краще, — сказав Аврен, коли вони нарешті досягли часу об’єднання менше трьох хвилин. — Значно краще, ніж учора.

Данило кивнув, задоволений цим прогресом, попри розуміння, що навіть три хвилини могли виявитись критично довгими в момент найвищої напруги.

— Спробуємо ще раз, — сказав він, — намагаючись скоротити час ще більше.

Вони практикували до полудня, — і коли нарешті зупинились, виснажені, але задоволені досягнутим прогресом, Данило дозволив собі коротку мить тихого спостереження за кожним із своїх довірених союзників, — Морана, чиє обличчя виказувало ту саму рішучу зосередженість, яку він пам’ятав із кожного попереднього важливого випробування; Аврен, чия наукова дисципліна додавала стабільності всьому процесу; Овід, чия давня мудрість і особистий досвід аномалії робили його незамінним провідником крізь цю невідому територію; Октавія, чия гострота розуму й дослідницький досвід додавали глибини кожній спробі.

— Достатньо на сьогодні, — сказав він нарешті. — Відпочиньмо, підготуємо спорядження, — і будьмо готові до вечора.

Октавія, збираючи власні нотатки після завершеної практики, тихо промовила, звертаючись до Данила:

— Знаєш, — сказала вона, — коли я вперше приєдналась до цього руху, я й уявити не могла, що одного дня ми будемо готуватись до спроби, здатної переписати саме розуміння магії, яким користується весь світ.

Данило кивнув, відчуваючи ту саму суміш подиву й тихої гордості за пройдений шлях.

— Ніхто з нас не міг, — визнав він. — Але, можливо, саме в цьому й полягає природа справжнього прогресу, — кожен крок здається неможливим, доки не буде зроблений.

Октавія усміхнулась, тепло, попри всю тривогу наближеного випробування.

— Побачимось увечері, — сказала вона, вирушаючи до власних, останніх приготувань.

Гаспар знайшов його пізніше того дня, коли Данило перевіряв останні деталі спорядження перед від’їздом, — і, тримаючи Аніку за руку, обличчя обох виказувало ту саму суміш тривоги й підтримки.

— Ми чули про план, — сказав Гаспар тихо. — Про те, наскільки небезпечним він може виявитись.

Данило кивнув, відчуваючи теплу вдячність за цю щиру турботу.

— Ризиковано, — визнав він чесно. — Але, підозрюю, необхідно, зважаючи на альтернативу.

Аніка, тепер уже значно спокійніша дівчинка за ту налякану, травмовану дитину, якою була рік тому, тихо промовила:

— Ти повернешся? — спитала вона, голос її тремтів дитячою, щирою тривогою.

Данило довго дивився на неї, відчуваючи вагу цього простого, але надзвичайно важливого питання.

— Зроблю все можливе, — сказав він щиро. — Обіцяю тобі це.

Гаспар, обмірковуючи слова, які хотів сказати, тихо додав:

— Ти врятував мою доньку, — сказав він. — Урятував мене від найгіршого варіанту мене самого. Хай що станеться сьогодні ввечері, знай, — ми молитимемось за ваше повернення, кожен із нас.