Розділ 9. П’ятеро разом

Октавія прибула рано вранці наступного дня, — і Данило, побачивши її рішучий, зосереджений вираз обличчя, зрозумів, що вона вже все обдумала, готова приєднатись до цього ризикованого, безпрецедентного експерименту.

Він провів ніч у неспокійному, уривчастому сні, знову й знову повертаючись подумки до тієї короткої, приголомшливої миті, коли межа між його свідомістю й Мораниною стала прозорою, — і, прокидаючись остаточно ще до світанку, довго лежав у темряві, обмірковуючи кожну деталь щойно здобутого, безпрецедентного досвіду, готуючись до сьогоднішньої, значно масштабнішої спроби з тією самою сумішшю рішучості й обережного остраху.

— Я готова, — сказала вона просто, коли вони зібрались знову на тому самому відкритому полі. — Мій досвід дослідження Розколу, підозрюю, стане у пригоді для стабільності цього розширеного зв’язку.

Данило кивнув, вдячний за цю рішучу, невідкладну готовність.

— Дякую, — сказав він. — Ти, Аврен, Овід, Морана, і я, — п’ятеро, здатних, сподіваюсь, досягти значно глибшого розуміння, ніж будь-хто з нас окремо чи навіть удвох.

Аврен, готуючись до цієї розширеної спроби з тією самою науковою ретельністю, тихо промовив:

— Цього разу ми маємо діяти ще обережніше, — сказав він. — П’ять окремих контактів, синхронізованих воднораз, — це вимагатиме значно точнішого контролю, ніж учорашня, простіша спроба.

Данило кивнув, розуміючи вагу цього застереження.

— Тоді почнемо повільно, — сказав він. — Спершу кожен стабілізує власний, окремий контакт. Тільки коли всі п’ять контактів будуть рівномірними, спробуємо об’єднання.

Вони зайняли позиції по колу, — і Данило, заплющивши очі, почав ту саму, вже знайому процедуру зосередження на власному розумінні Першооснови, чекаючи, доки кожен інший учасник досягне подібної стабільності.

Він відчув, як Моранин контакт приєднується першим, теплий і знайомий після стількох попередніх спільних практик, — а тоді, поступово, Авренів, розважливий і ретельний, Овідів, тривожний, але глибокий, і нарешті Октавіїн, гострий і зосереджений, наче лезо, відточене роками наукової дисципліни.

— П’ять контактів стабільні, — прошепотів він. — Починаємо об’єднання.

Він обережно простягнув той самий, тонкий зв’язок, який використовував напередодні з Мораною, тепер розширюючи його, щоб охопити всіх чотирьох інших учасників воднораз, — і цього разу, коли межі між п’ятьма окремими розумами почали розмиватись, інтенсивність досвіду виявилась значно сильнішою, значно яскравішою за будь-що, пережите напередодні.

Схема, яку він побачив учора лише мигцем, тепер розгорнулась перед ним значно чіткіше, значно детальніше, — три елементи, поєднані складним, майже живим візерунком, кожна лінія якого пульсувала тим самим, тремтливим ритмом, який Данило вже відчував біля нестабільних русел.

— Я бачу це, — прошепотіла Октавія, голос її бринів благоговійним подивом. — Схему. Структуру. Це… неймовірно.

Аврен, чий голос долинав з тієї самої, спільної точки об’єднаної свідомості, тихо додав:

— Дивіться сюди, — сказав він, — цей вузол, — тут, де три елементи перетинаються найщільніше. Це, підозрюю, і є та сама точка, якої торкнувся Верен.

Данило зосередився на цьому вузлі, відчуваючи, як щось усередині нього тягнеться до нього, майже неконтрольовано, — і, за коротку, приголомшливу мить, побачив щось, чого не очікував побачити: примарний, майже прозорий образ людини, що стояла саме в цій точці, руки простягнуті вперед, обличчя виказувало ту саму суміш рішучості й невимовного страху.

— Верен, — прошепотів він.

Образ був нечітким, фрагментарним, ніби спогад, що зберігся в самій тканині світу, а не справжнє бачення минулого, — але Данило, спостерігаючи це коротке, майже видіннєве явлення, відчув глибоку, майже особисту скорботу, ніби він якимось чином торкнувся справжніх, останніх думок цієї давньої, трагічної постаті.

Він бачив, як руки Верена тремтять, — не від слабкості, а від ваги рішення, яке той щойно ухвалив, — і, на коротку, майже нестерпну мить, відчув те саме, що відчував Верен тієї далекої, доленосної миті: страх, так, але й глибоку, майже релігійну впевненість, що іншого шляху немає, що цей ризик, хай яким жахливим, вартий спроби заради визволення тисяч людей, змушених жити в тіні, у страху перед власним, природним даром.

— Він боявся, — прошепотів Данило. — Не влади, не сили, а того, що станеться, якщо він не спробує. Він вірив, що це єдиний шлях врятувати людей від залежності, від контролю, накинутого Колегією.

Овід, чий власний зв’язок тремтів тепер помітно сильніше, тихо додав:

— Він помилявся не в меті, — сказав старий відлюдник, — а в методі. Ізольований, самотній дотик, — не тому, що прагнув влади для себе, а тому, що не довіряв нікому іншому нести цей тягар разом із ним.

Данило відчув, як ця думка резонує глибоко всередині нього, — трагічна, майже зворушлива паралель до всього, чого він сам навчився за цей довгий рік боротьби.

Раптом Морана, чий голос долинав тривожно напруженим, прошепотіла:

— Щось наближається, — сказала вона. — Я відчуваю… інший зв’язок, десь поблизу цього самого вузла, — не наш, чужий.

Данило миттю зосередився, шукаючи джерело цього тривожного, несподіваного відкриття, — і побачив, майже на межі сприйняття, слабкий, але виразний слід іншого, значно менш стабільного контакту з тим самим вузлом, який вони щойно досліджували.