Розділ 3. Село на межі

Вельд приніс новини наступного ранку, обличчя картографа виказувало ту саму тривожну зосередженість, яку Данило вже навчився розпізнавати як ознаку критично важливого відкриття.

Він прибув до бібліотеки ще до світанку, попри те, що жив у долині не найближче, — і Данило, побачивши свіжі, ще не висохлі чорнильні плями на його пальцях, зрозумів, що картограф працював усю ніч, зіставляючи кожен доступний фрагмент інформації про можливі прояви нестабільності по всьому регіону.

— Я перевірив карти всіх відомих русел по регіону, — сказав він, розгортаючи ретельно позначений документ на столі бібліотеки. — І знайшов дещо тривожне: за останній місяць надійшли повідомлення про дивні явища поблизу щонайменше трьох різних русел, кожне на значній відстані від того, яке Овід показав вам учора.

Данило довго вивчав карту, відчуваючи, як тривога загострюється з кожною новою позначеною точкою.

— Яке з них найближче? — спитав він.

— Село Кринич, — сказав Вельд, — за день їзди звідси. За словами гінця, що приніс цю новину, мешканці скаржаться на дивні, необґрунтовані магічні спалахи, — не контрольовані, не пов’язані з жодним відомим практиком.

Овід, слухаючи це, обличчя його виказувало ту саму зважену тривогу.

— Це узгоджується з тим, чого я боявся, — сказав він. — Не одна, ізольована аномалія, а системна, поширювана нестабільність.

Данило кивнув, відчуваючи, як рішучість зміцнюється всередині нього.

— Тоді ми вирушаємо туди негайно, — сказав він. — Морано, Оводе, — ви зі мною. Тесь, Дорн, — можете забезпечити охорону долини, поки ми відсутні?

Вони отримали ствердну відповідь без вагань, — і за годину, зібравши найнеобхідніше спорядження, вирушили в дорогу до Криничів, тим самим швидким, але обережним кроком, яким вирушали б назустріч будь-якій іншій критично важливій місії.

Дорога забрала більшу частину дня, — і коли вони нарешті наблизились до села надвечір, Данило побачив перші, тривожні ознаки того, про що попереджав Вельдів гонець: тонкі, майже непомітні спалахи світла, що виникали то тут, то там серед звичайних, буденних будівель, зникаючи так само швидко, як з’являлись.

— Це не контрольована магія, — сказав Овід тихо, спостерігаючи це явище з тією самою професійною тривогою. — Це сирі, невпорядковані потоки, що просочуються з-під землі, знаходячи випадкові, непередбачувані шляхи виходу.

Вони в’їхали до села обережно, — і мешканці, побачивши незнайомців, зустріли їх тією самою сумішшю страху й обережної надії, яку Данило вже бачив у десятках інших громад, наляканих незрозумілою, неконтрольованою небезпекою.

Старійшина села, літня жінка на ім’я Гальшка, зустріла їх особисто, обличчя її виказувало ту саму виснажену, вистраждану тривогу.

— Дякую, що прибули, — сказала вона. — Ми послали гінця три дні тому, не знаючи, чи хтось узагалі відповість на наше прохання.

— Розкажіть нам усе, що знаєте, — сказав Данило м’яко. — Коли це почалось, як саме проявляється, кого торкнулось найбільше.

Гальшка кивнула, ведучи їх до центральної площі села, де зібралось кілька десятків мешканців, кожен із власною, тривожною історією про пережите за останні тижні.

— Почалось місяць тому, — сказала вона. — Спершу дрібниці, — тремтіння посуду на столах, незрозумілі спалахи світла вночі. Але останніми днями стало гірше. Двоє дітей постраждали, — не серйозно, дякувати богам, але достатньо, щоб налякати всю громаду.

Данило кивнув, відчуваючи, як тягар цієї конкретної, людської трагедії додається до вже й так важкого тягаря абстрактної, теоретичної загрози, яку вони досліджували досі.

— Можу я оглянути дітей? — спитав він.

Гальшка кивнула, ведучи їх до скромного будинку на околиці села, де двоє дітей, хлопчик років восьми та дівчинка трохи молодша, сиділи разом, обличчя обох виказували ту саму насторожену, виснажену тривогу.

Данило наблизився обережно, застосовуючи те саме чуття, яке відточив за роки практики розпізнавання магічних аномалій, — і, оглядаючи дітей ретельно, відчув слабкий, але виразний слід нестабільного магічного впливу, що торкнувся обох.

— Що саме сталось? — спитав він тихо.

Хлопчик, зібравшись із духом, почав розповідати:

— Ми гралися біля старого дуба, — сказав він, — і раптом земля наче… затремтіла. Не як землетрус, а якось інакше, — ніби щось намагалось вирватись знизу. А тоді спалах, — яскравий, гарячий, — і ми обоє впали.

Данило кивнув, обмірковуючи цю деталь із тією самою методичною ретельністю.

— Старий дуб, — повторив він. — Це поблизу русла?

Гальшка, що стояла неподалік, кивнула підтверджуючи.

— Найближче русло звідси, — сказала вона, — саме там, за старим дубом. Ми завжди вважали це місце безпечним, — воно ніколи не турбувало нас раніше.

Овід, приєднуючись до огляду, довго вивчав обох дітей власним чуттям, обличчя його виказувало ту саму зростаючу тривогу.

— Слід ідентичний тому, що я знайшов біля власної розколини, — сказав він тихо, звертаючись до Данила. — Той самий тип нестабільності, той самий пульсуючий, невпорядкований ритм.