Розділ 2. Овідове рішення

Вони дісталися розколини вже поночі, — і Данило, наближаючись до знайомого, тремтливого марева сирої магічної сили, відчув, як щось усередині нього миттю напружується, розпізнаючи зміну, яку важко було б описати словами, але неможливо не відчути.

Місяць висів низько над горами, освітлюючи стежку тим самим примарним, срібним світлом, яке Данило пам’ятав із багатьох попередніх нічних подорожей, — але цього разу навіть звичне, заспокійливе сяйво здавалось якимось напруженим, ніби саме повітря навколо розколини тремтіло від передчуття чогось, чого жоден із них ще не міг назвати точним словом. Морана йшла поруч мовчки, рука її час від часу торкалась Данилової, тим самим тихим жестом підтримки, який супроводжував кожен важливий крок їхнього спільного шляху.

— Ти теж це відчуваєш? — спитав Овід тихо, зупиняючись за кілька кроків від краю розколини.

— Так, — визнав Данило, застосовуючи те саме чуття, яке відточив за роки практики. — Ритм інший. Швидший, менш стабільний, ніж я пам’ятаю.

Морана, стоячи трохи позаду, обличчя її виказувало ту саму обережну тривогу.

— Наскільки це небезпечно? — спитала вона. — Достатньо, щоб наближатись ще ближче?

Овід довго думав, перш ніж відповісти, — і Данило, спостерігаючи цю паузу, розумів вагу рішення, яке старий відлюдник мав ухвалити, дозволяючи чи забороняючи подальше дослідження.

— Обережно, — сказав Овід нарешті. — Не торкаючись напряму. Але, підозрюю, спостереження здалеку недостатньо, щоб зрозуміти повну природу цієї зміни.

Данило кивнув, наближаючись повільно, тим самим методичним кроком, яким наближався б до будь-якої іншої небезпечної, ще не до кінця зрозумілої конструкції.

Він зупинився за кілька метрів від краю, дозволяючи собі заплющити очі, зосереджуючись на тому самому внутрішньому рубці, який навчився використовувати для об’єднання розділених потоків уваги, — і, спрямовуючи це чуття обережно назовні, до розколини, відчув те, чого не очікував відчути.

— Воно… дихає, — прошепотів він, розплющуючи очі, обличчя його виказувало неприховане здивування. — Не рівномірно, як завжди. Пульсуюче, ніби щось намагається вирватись назовні, а тоді, за мить, стримується знову.

Овід, слухаючи це, кивнув, підтверджуючи цю тривожну характеристику.

— Саме це я й відчув спершу, — сказав він. — Ніби рана, яка не просто розширюється, а активно бореться сама з собою, — тканина світу, що намагається зцілитись, і водночас щось інше, здатне протидіяти цьому природному процесу зцілення.

Морана, обмірковуючи почуте з тією самою методичною ретельністю, тихо спитала:

— Ти думаєш, це штучне втручання? — спитала вона. — Хтось активно втручається в природний процес, заважаючи розколині загоїтись?

— Можливо, — сказав Овід. — Або, можливо, сама природа магії, потривожена спробою наблизитись до Першоформи десь-інде, відгукується тут, за багато миль звідти, — рана, пов’язана з іншою раною тим самим, спільним джерелом.

Данило довго обмірковував цю тривожну можливість, — новий, значно масштабніший вимір небезпеки, ніж він міг собі уявити ще кілька годин тому.

— Якщо це правда, — сказав він повільно, — якщо кожне русло пов’язане з кожним іншим тією самою, спільною тканиною, — тоді спроба одного, конкретного місця торкнутись Першоформи могла б вплинути на систему загалом, не тільки локально.

Овід кивнув, обличчя його виказувало ту саму зважену, тривожну згоду.

— Саме цього я й боюсь, — сказав він. — Що ми більше не маємо часу на повільне, обережне дослідження. Що хтось, десь, уже наближається до того самого краю, якого торкнувся Верен тисячу років тому, — і кожна розколина в цьому світі відчуває наближення цього моменту.

Морана, слухаючи це похмуре одкровення, тихо промовила:

— Тоді нам треба діяти швидше, ніж плановано, — сказала вона. — Не тільки досліджувати, а активно шукати джерело цієї загрози, перш ніж воно встигне досягти критичної точки.

Данило кивнув, відчуваючи, як тягар цього нового, ширшого завдання лягає на плечі поряд із усіма іншими випробуваннями, які він уже пережив за цей довгий, небезпечний рік.

— Оводе, — сказав він, звертаючись до старого відлюдника з тією самою серйозністю, яку виявляв би в будь-якому іншому критично важливому проханні, — мені потрібна твоя допомога. Не тільки консультації здаля, а активна участь у цьому розслідуванні.

Овід довго мовчав, обличчя його виказувало ту саму складну боротьбу між десятиліттями звички до самотності й новою, ще не до кінця сформованою готовністю до змін.

— Я думав про це відтоді, як ти запропонував мені приєднатись до школи минулого разу, — сказав він нарешті. — Про те, наскільки довго я дозволяв страху визначати межі мого життя, навіть коли цей страх давно перестав служити справжньому захисту.

Данило кивнув, розуміючи вагу цього визнання.

— І що ти вирішив? — спитав він тихо.

Овід довго дивився на розколину, на тремтливе, пульсуюче марево, яке щойно підтвердило найгірші з його побоювань, — а тоді, повільно, кивнув, ніби остаточно приймаючи рішення, яке визрівало в ньому довгий час.

— Я поїду з вами, — сказав він. — Не назавжди, можливо, — старі звички не зникають миттєво. Але для цього розслідування, для цієї загрози, — я готовий полишити безпеку самотності заради шансу зупинити катастрофу, здатну виявитись значно гіршою за все, що трапилось тисячу років тому.