Розділ 1. Повернення до печери

Три тижні відпочинку минули швидше, ніж Данило сподівався, — і тепер, їдучи поруч із Мораною тим самим, знайомим шляхом до прихованої печери Овода, він відчував теплу, передчутливу радість, геть іншу за тривогу, яка супроводжувала кожен їхній попередній візит.

Долина позаду них продовжувала жити своїм новим, значно ширшим життям, — сорок сім шкіл, розкиданих по всьому королівству, кожна пов’язана тією самою мережею довіри, яку вони так дбайливо будували цілий рік. Октавія лишилась координувати цю розбудову, Тесь і Дорн продовжували навчати новоприбулих найдосвідченіших захисних технік, а Аврен, попри вік, з тією самою невтомною цікавістю занурився в подальше дослідження архівів, які ще не встигли розкрити всіх своїх таємниць. Данило дозволив собі коротку відпустку від цієї гарячкової роботи, знаючи, що обіцянка, дана Оводу в найважчі дні минулого протистояння, заслуговувала на виконання, а не на подальше відкладання.

— Думаєш, він уже готовий до постійного переселення? — спитала Морана, їдучи поруч, усмішка торкалась її вуст у теплому вранішньому світлі.

— Не знаю, — визнав Данило. — Але навіть якщо ні, — сама готовність приймати гостей регулярно, ділитись знанням відкрито, — це вже величезний крок для людини, яка десятиліттями ховалась від усього світу.

Літо прийшло до гір рано того року, — і дорога, яку Данило пам’ятав засніженою, тепер зеленіла свіжою травою, польовими квітами, що пробивались крізь кожну щілину між камінням. Він дозволив собі коротку мить простого задоволення від краси навколишнього пейзажу, — рідкісна розкіш після довгого, виснажливого року боротьби, який щойно завершився перемогою, вартою кожної жертви.

Вони наблизились до знайомого входу до печери пізно ввечері другого дня подорожі, — і Данило, гукаючи привітання, відчув той самий теплий передчуття, яке завжди супроводжувало зустріч зі старим відлюдником.

— Оводе! Це Данило й Морана!

Овід вийшов назустріч швидше, ніж будь-коли раніше, — і Данило, побачивши його обличчя, миттю зрозумів, що щось змінилось відтоді, як вони бачились востаннє.

— Радий вас бачити, — сказав старий відлюдник, хоча голос його бринів тією самою прихованою тривогою, яку Данило вже навчився розпізнавати за роки знайомства. — Але, підозрюю, ви приїхали не тільки заради приємної розмови.

Данило довго дивився на нього, відчуваючи, як передчуття тривоги наростає всередині нього.

— Що сталось? — спитав він.

Овід довго мовчав, а тоді, повільно, жестом запросив їх досередини.

— Заходьте, — сказав він. — Це не розмова для порогу.

Вони сіли біля знайомого вогнища, — і Данило, спостерігаючи, як Овід розкладає перед собою кілька нових, ретельно позначених документів, відчув, як тепла радість зустрічі поступово поступається місцем звичному, вивіреному напруженню.

— Три тижні тому, — сказав Овід нарешті, — я відчув щось, чого не відчував ще ніколи, — тремтіння, значно сильніше за звичайний, слабкий резонанс, який завжди супроводжує мою присутність поблизу русел.

Морана, слухаючи це, тихо спитала:

— Яке саме русло? — спитала вона.

— Те, що найближче до цієї печери, — сказав Овід. — Я пішов перевірити його наступного ранку, — і побачив те, чого сподівався не побачити ще довгі роки: розколина розширилась, — не драматично, не помітно для неозброєного ока, але я відчув це, тим самим чуттям, яке зробило мене таким, яким я є.

Данило відчув, як холод пронизує його зсередини, — новий, тривожний розвиток тієї самої таємниці, яку вони почали розкривати ще рік тому.

— Ти думаєш, це пов’язано з тим, про що ти попереджав мене раніше? — спитав він. — Про можливість нового розколу?

Овід довго думав, перш ніж відповісти, обличчя його виказувало ту саму важку, зважену тривогу.

— Не знаю напевно, — визнав він чесно. — Але, Даниле, я провів останні тижні, досліджуючи це явище так глибоко, як тільки міг, не наражаючи себе на прямий, небезпечний контакт, — і виявив дещо, що турбує мене ще більше за саме розширення розколини.

— Що саме? — спитала Морана.

— Слід, — сказав Овід. — Не природний, не випадковий, а свідомо залишений, — той самий тип магічного відбитку, який залишає людина, що намагається досягти чогось глибшого за просте розуміння Першооснови.

Данило довго сидів мовчки, обмірковуючи вагу щойно почутого, — нова, значно тривожніша можливість, яку він досі не розглядав достатньо серйозно.

— Ти думаєш, хтось намагається повторити те, що сталось тисячу років тому? — спитав він.

— Можливо, — сказав Овід. — Або, принаймні, хтось намагається наблизитись до цього значно ближче, ніж будь-хто наважувався за все відоме мені життя.

Морана, обмірковуючи це тривожне одкровення, тихо промовила:

— Хто здатен на подібне? — спитала вона. — Хто взагалі міг би знати, як наблизитись до такого рівня розуміння?

Овід довго мовчав, а тоді, з тією самою обережною, вивіреною серйозністю, почав говорити про те, що турбувало його найбільше.

— Роками я думав, що знання про Розкол, про Першоформу, лишається розрізненим, фрагментарним, розкиданим між кількома людьми, — сказав він. — Але слід, який я знайшов, свідчить про щось значно організованіше, — методичне, ретельно сплановане дослідження, яке хтось проводить уже довгий час, можливо, роками, можливо, навіть поколіннями.