21.1

— Увійдіть, — довелося прокашлятися, аби голос звучав хоч трохи рівно.

Двері в каюту відчинилися, і на порозі з'явився Атель. Він тримав однією рукою тацю, на якій була чашка і якась булочка.

— Давно прокинулася? — спитав він, зачиняючи за собою двері, а тоді озирнувся на мене, уважніше вдивившись в обличчя. — Що сталося? Тобі зле? Погукати Релторена?

Від здивування від мене відступив навіть мій меланхолійний настрій.

— Брат ще тут? Ви що, вже роззнайомилися? — голос мій все ще був слабким і хрипкуватим.

Атель поставив тацю на приліжковий столик і сів прямо на підлогу біля нього.

— Мали час на знайомство, — кивнув він із серйозним виглядом. 

— Він назвався тобі повністю? — обережно, з легкою підозрою спитала я.

— О, так, — всміхнувся Атель. — Щоправда, підібрав слушну мить. Якби сказав раніше, я б його і слухати не став. Непоганий хлопець, мені здається.

— Рада, що ви знайшли спільну мову, — промовила я з кривою посмішкою і не стала наголошувати на тому, що цей «хлопець» старший за нього майже на п'ять тисяч років.

Атель скупо всміхнувся, мабуть, і сам здогадавшись про мої думки. Я перевела погляд на столик із тацею. В чашці, судячи з запаху, була кава. Я вдихнула аромат, відчуваючи, як всередині стає на дрібку тепліше. Наше мовчання затягнулося, і я не знала, як його порушити. І чи взагалі варто це робити.

— Темі, — Атель говорив тихо і м'яко. — Подивись на мене.

Я перевела на нього погляд. Атель виглядав втомленим і виснаженим. Та це й не дивно. Навряд хтось на цьому кораблі зараз виглядає краще після усього пережитого.

— Не ховай від мене погляд, — промовив він так само м'яко і простягнув відкриту долоню.

Я подивилася на нього болісно і винувато. 

— Після всього, що я зробила, Ателю... Я не можу, — я відчувала, як до очей знову починають підступати сльози.

— Можеш, Темі. Хоч нас і чекає розмова, але Релторен пояснив мені майже все, — він говорив спокійно, а я дивилася на нього із сумішшю приреченості і надії. — Я хочу, аби ти довірилася мені. Я вже пропонував тобі це в Каланії і пропоную знову.

Сльоза скотилася по моїй щоці, і я швидко стерла її тильним боком долоні. Все ще не зважуючись вкласти свою руку в Ателеву.

— Я не хочу знову наразити тебе на небезпеку. Нікого не хочу, — я похитала головою. — Усім вам краще триматися від мене подалі, Ателю.

Він подивився на мене довго і уважно. Зітхнувши і опустивши долоню, він підвівся і сів поруч зі мною на ліжко. Поклавши долоні на мої плечі, змусив мене обернутися до нього.

— Вчора на палубі ти вирішила пожертвувати собою. Заради усіх нас. І ти сказала, що покохала мене, Темі, — Атель дивився мені в очі, не відводячи погляду. Я відчувала, як до мого обличчя підступає жар. Він підняв руку і провів кінчиками пальців по моїй щоці.

— Я теж покохав тебе, Темі. Хоч і досі не можу пояснити собі, як це все сталося. Але я усвідомлюю, чим є кохання. І розумію, що наш з тобою союз не схвалить ніхто, — він раптово всміхнувся. — Окрім, хіба що, твого брата-бунтаря. Але якщо ти готова мені довіритися, якщо твоє серце тягнеться до мого так само, як і моє до твого, — я готовий прийняти усі труднощі та наслідки, з якими нам доведеться зіткнутися. Я готовий розділити з тобою усе погане і хороше. Готовий стояти пліч-о-пліч у кожній боротьбі і перемозі. Лише скажи мені, Темі. Скажи, що ти теж цього хочеш.

Слова Ателя здійняли всередині мене справжній ураган почуттів. Я знову не могла стримати сліз, але цього разу вони були не від горя чи відчуття втрати. Я відчувала щастя, таке неосяжне, що, здається, не могла його втримати в собі. Атель провів пальцем по моїй щоці, змахуючи сльози, і я, не стримавшись обійняла його з усім почуттям, на яке була здатна.

Він гладив мене по спині, втішаючи, промовляючи щось заспокійливе. А я почала розповідати йому усе від самого початку: про те, як мене обрали для іспиту, про батькову хитрість, про допомогу від тітки та постійну підтримку Релторена. Слова лилися з мене разом із слізьми, аж поки я не виповіла усе разом зі своїми переживаннями та страхами останньої години.

Атель тримав мене в обіймах і уважно слухав, не перебиваючи. Наприкінці моєї сповіді він трохи відсторонився, аби зазирнути мені в очі, і промовив:

— Ти маєш завжди пам'ятати, моя люба зоряна Богине, якою силою володієш. Ні, не цією, — промовив він, вочевидь розуміючи, що я хотіла заперечити. — Твоя божественна природа — це те, що має усе твоє звичне оточення в Сфері. Але твоя внутрішня сила... Це те, що маєш тільки ти. Мало хто, повір мені, зміг би пережити усі ті випробування, які випали на твою долю, і не зламатися. А ти змогла. Пам'ятай про це.

— Я не впевнена, Ателю, — я похитала головою, дивлячись на нього із сумом. — Здається, що мене вже просто не існує. І місця мені в світі немає. Я не знаю, що робити далі.

— Ти відчуваєш це? — він взяв рукою пасмо мого волосся і завів за вухо, провівши пальцями далі по шиї. Я кивнула, відчуваючи, як починає прискорюватися дихання. — Отже, ти існуєш. І відчуваєш. Для початку цього вже достатньо. А стосовно подальших дій – можемо почати з кави, що ти на це? — він всміхнувся, і я мимоволі теж відповіла на його посмішку. Знає, чим мене підкупити.