20.1

Атель

Чудово. Мені сьогодні зізналася в коханні донька Верховного Бога Пантеону, яка потім, жертвуючи собою, намагалася нас усіх врятувати, та ще й зберегла життя хлопцю, якого ледве знала, зробивши того своїм кровним братом. Навіть не знаю, як мені на це реагувати. 

Мабуть, це честь. На душі неприємно шкребло, а на язиці крутилися уїдливі слова та саркастичні зауваження. Суперечливі почуття розривали мене зсередини, і я не знав, як їх примирити між собою. Мене тягнуло до Темі, я справді покохав її за ці кілька днів, хоч ніколи б не подумав, що таке взагалі можливо. І мені боляче бачити її в такому стані, боляче чути про те, що вона збиралася віддати своє життя за нас. Але чому вона мені не довірилася? Можливо, тоді я зміг би якось допомогти, й усього цього просто не сталося б... Хоча, кого я обманюю? Що я зробив би проти Богів?

Схоже, Релторен побачив щось таке на моєму обличчі, бо за мить приголомшив мене:

— Ти її любиш. Я бачу це, капітане. Хай який ти злий на Богів і на неї зокрема, але ти не можеш заперечити своїх почуттів. Як і вона своїх. — Він присів біля Темі й провів рукою по її голові. — Я не знаю в кого вона така. В Сфері, серед Богів і нібито серед родини, вона — біла ворона. Занадто милосердна, занадто добра, занадто чутлива. Її відправили сюди, аби зламати і змусити стати тією, ким вона не є. Але вона, схоже, зламалася у неправильний бік і зуміла себе зберегти.

Я мовчки слухав Релторена. Він ще раз задумливо провів рукою по волоссю Темі, а тоді підвівся.

— Ви повинні поговорити, це безсумнівно. І вона розкаже тобі все, повір. Але я прошу тебе: не відштовхуй її. Відкинь свої образи та злість. Темі дуже сильна, але й вона часом потребує опори. Їй важливо відчувати, що вона не сама, що поруч є хтось, хто цілковито на її боці. Тоді вона набагато легше впорається з усіма майбутніми труднощами. А вони будуть, повір. До Сфери їй зараз не можна, та й я не певен, що вона взагалі колись захоче туди повертатися... після всього. Але наш батько... — Релторен подивився за обрій, криво всміхаючись. — Він так просто її не відпустить, повір. Якщо він не отримає слухняну Темі, то забере її іскру, тому що її сила цінна. Здогадуєшся, що це означає?

Я невпевнено кивнув. Релторен підтвердив це кивком. 

— Саме так. Ваше кохання, це... те, чого ніколи не приймуть у Сфері. Але якщо ваші почуття справді сильні, ви з цим впораєтеся, я певен. Просто виріши для себе, що в тобі зараз говорить голосніше: любов до моєї сестри чи образа за недомовки?

Ми стояли і дивилися одне на одного: Релторен — спокійно і втомлено, а я — уважно і насуплено. Я розумів, про що він говорить. З мого боку було б жахливою дурістю не вислухати Темі, або носитися зі своєю образою, замість того, аби підтримати та допомогти. І звісно, я не збирався залишати її розбиратися з усім самотужки. Я цілком серйозно говорив в Каланії про те, що допоможу їй в усьому розібратися. І досі цього бажаю, навіть після всього, що трапилося.

— Ти знаєш, що ти неправильний Бог брехунів та злодіїв, Релторене?

Він криво всміхнувся і підморгнув, склавши руки на грудях.

— Чув такі плітки.

Я похитав головою, всміхаючись. Цей рудий хлопець подобався мені і викликав довіру. Сподіваюся, я не помилюся в ньому. 

Що ж, раз ми з'ясували усе, що могли в дану мить, думаю, мені час повертатися до своїх обов'язків капітана. Я озирнувся, аби оцінити масштаб роботи. Команда вже на повну працювала і без моїх вказівок: дірки в бортах латалися, артефакти вставлялися на місце, сміття і уламки збирали на купу під борт, аби викинути по прибутті до Тарієлі. Осгаль уже оговтався і сидів з ошелешеним виглядом, спираючись на одну із балок. Я полегшено видихнув, на мить затримав погляд на Темі й повернувся до Релторена.

— Я віднесу Темі в її каюту.

Він махнув рукою, ніби даючи свій божественний дозвіл, а я голосно пирхнув.

— Прогуляюся до новонабутого братика, поясню, що з ним відбувається, а то малий, схоже, в шоці. 

Весело насвистуючи він легкою, розслабленою ходою рушив до Осгаля. Це настільки не вписувалося у загальну атмосферу розрухи й ледве відвернутої катастрофи на кораблі, що я на якусь мить аж завис, проводжаючи постать Бога ошелешеним поглядом. Оговтавшись, мотнув головою і підійшов до Темі, обережно підносячи її на руки.

Обличчя її було блідим, але спокійним і розслабленим. Волосся розсипалося і розвівалося на вітрі, який ще не до кінця стих. Вона здавалася такою тоненькою і легенькою, що я боявся стиснути її занадто сильно. Поправивши її плащ, я рушив до каюти і вклав її на ліжко. 

— Моя зоряна Богине, якими стежками долі ти опинилася в моєму житті? — Я вдивлявся у її витончені риси обличчя і розумів, що вже абсолютно все пробачив.

Я не зможу її відпустити, а отже, маю допомогти врятуватися.