18.1

Правий зап'ясток викручувало болем, але я продовжувала, спроба за спробою, намагаючись підкорити і заспокоїти припливи. Якби ж це була ніч! Під зорями завжди легше керувати примхливими течіями. 

Я відчувала, як магія через мітку намагається насильно повернути мене до виконання завдання, але я, зціпивши зуби, продовжувала свої спроби вгамувати море. В голові гуділо, тіло пронизувало болем і судомами. Приглушено, ніби крізь завісу, я почула голос брата в голові: «Темі! Протримайся ще трошки! Протримайся!»

Тримаюся, брате, але сили мої тануть занадто швидко. Виглядає на те, що батько дав розпорядження просто-напросто втопити мене, якщо я не захочу виконувати це завдання.

Відчула як по обличчю тече щось гаряче і між губами просочилася крапля з металевим присмаком. Мабуть, тіло не витримує напруги. Якби не бісова мітка, я б вже давно вгамувала цей шторм. А так усі сили витрачаю лише на боротьбу з нею.

В тілі не лишилося жодної клітинки, яка б не ятрила болем. Усе, що мені вдавалося поки що, — не дати магії перевернути корабель. Я не бачила що відбувалося навколо, і мені було страшно дивитися: ануж хтось постраждав? Мені здавалося, що це божевілля триває вже цілу вічність... Аж поки я не відчула дотик чогось прохолодного до зап'ястка і біль в тілі трохи зменшив свій натиск. Я повернула голову праворуч. 

Очі сльозилися і мені було важко сфокусувати погляд, але за рудою копицею волосся, я зрозуміла що поруч стоїть Релторен і тримає мене за зап'ясток з міткою, вочевидь, вливаючи просто в неї свою силу.

— Не відволікайся, Темі! Не розпорошуйся на ціле море, знайди течію, одну, яка могла б вивести корабель до твоєї скелі. Скажи, коли знайдеш, її підхопить капітан. Ну ж бо, сестричко, давай! У тебе вийде, зосередься!

Я заплющила очі й відпустила на мить повідець, яким утримувала корабель від потоплення. Мені потрібна лише мить, і більше це не знадобиться, ми просто полетимо на гребні хвилі додому. Хитавиця на кораблі стала більш відчутною — схоже артефакти вже були розряджені. Позаду мене почувся тріск деревини, і щось важке голосно впало.

Я зосередилася на течіях. Ну ж бо, ну ж бо, давай!

— Є! — вигукнула я, перекрикуючи шторм. —Ателю!

Я знову підхопила корабель своєю силою, втримуючи його на плаву, поки Атель ловитиме вітер. Кілька ударів серця, які відбивали звуками гонгу у моїх вухах, і я відчула, як судно нарешті перестало хитати й воно почало стрімко набирати швидкість. 

Від втоми і напруги я впала на коліна, ледве втримавшись на руках, аби не полетіти носом об палубу. Релторен відпустив мій зап'ясток і тепер на місці мітки знову блищав срібний браслет. 

— Застосуй цілительське плетіння, ти вся в крові, — голос брата все ще доносився глухо, але я послухалася і пропустила хвилю цілющої енергії. Це не відновило мене повністю, але я принаймні змогла сісти прямо. Провела рукою по обличчю і глянула на долоню. І справді кров. Думки були відстороненими і загальмованими.

— Ще раз, Темі! Ти потрібна іншим! — Релторен взяв мене за руку, вливаючи свою силу. «Кому іншим?» — подумала я мляво і все ж прогнала цілительське плетіння ще раз.

Цього разу воно подіяло значно краще, достатньою мірою мене збадьоривши, і я нарешті змогла прокліпатися й озирнутися навколо. 

На палубі творилося казна-що: лежали уламки дощок, деякі кристали-артефакти повипадали зі своїх комірок, шматки парусної тканини майорили з дірок, які утворилися в бортах. Члени команди наче були цілі: хтось мав поранення, але загалом вони дихали, рухались, лаялись — а це вже добрий знак.

Позаду мене чулася якась метушня і крики. Я озирнулася й втратила мову від переляку і шоку.

На палубі, розкинувши руки в сторони, із розбитою головою нерухомо лежав Осгаль. Схилившись над ним, стояв на колінах Атель, який намагався привести його до тями.

Я підскочила і, хитаючись на занімілих ногах, підбігла до хлопця. 

— Ні, ні, ні! Отямся, малий, ну ж бо! — відчай у голосі Ателя розривав моє серце навпіл.

Я поклала руку на груди Осгаля, в надії допомогти й відчула, що іскра його життя стрімко покидає тіло.