12.1

Буря в душі ніяк не хотіла вщухати, і мені важко було налаштуватися. Знадобилося трохи часу, аби я змогла взяти себе в руки і вирівняти внутрішній стан. 

Корабель йшов повільно, плавно і впевнено розсікаючи дзеркальну поверхню моря. Над головами пролітали чайки-крадійки, а у воді час від часу можна було запримітити косяки риб, які одна за одною вискакували з моря і занурювалися знову, продовжуючи свою подорож. Навколо панував такий чистий спокій, що і я нарешті змогла перейняти цей стан. Заплющивши очі, я звернулася до моря.

«Привіт, море, пам'ятаєш мене?». 

Погода сьогодні була на диво тихою, стояв майже штиль, лише поодинокі маленькі хвилькі часом билися об борт корабля, одразу ж заспокоюючись. Море відповіло майже одразу:

«Привіт, Богине. Я пам'ятаю нашу домовленість. Ти маєш дати обіцянку, що ніхто з того судна, яким ти пливеш, не постраджає»

«Я обіцяю, море, що не завдаватиму нікому шкоди навмисно і докладу всіх зусиль, якщо доведеться когось рятувати».

Море на мить затихло так сильно, що мені здалося, ніби усі звуки взагалі відрізали від світу, а потім промовило знову:

«Гаразд. Я керую, ти підсилюєш. І я зупинюся, якщо відчуватиму, що все виходить з-під контролю»

Я відправила морю емоції згоди, розуміння і вдячності, і ми приступили до дій.

Насамперед необхідно було здійняти вітер і нагнати хмар. Я ще ніколи не робила цього захоплюючи одразу таку величезну площу. І хоч одразу йшло досить важко, та потім ніби якийсь блок злетів, і сила заструмувала вільніше, спокійніше та потужніше. Я зрозуміла, що це розкрились додаткові канали, а отже, моя міць, як Богині, зросла.

Корабель поступово приходив у рух: спочатку повільно хитаючись на хвилях і з часом перетворюючись на все сильніше й потужніше гойдання. Я чула, як палубою починають бігати моряки, метушитися помічники та артефактори. Залишивши зв'язок з морем на окрайку свідомості, я розплющила очі й сперлась на борт.

Хвилі піднімалися вже доволі високо, але до шторму було ще далеко, хоч хмари поступово збиралися і ставали все густішими. Ще трохи — і потрібно буде гасити зорі. А точніше — закрити їх хмарами, за моїм задумом, бо я не мала внутрішніх сил, аби згасити їх по-справжньому. Мені й так було паскудно на душі від моїх дій, але я розуміла, що мітка на руці не залишить мене в спокої, а магія братового браслета не буде вічною. Я маю здійснити задумане і забути про це як про страшний сон.

— Темі! Темі! — я обернулася на оклик Ателя, який намагався перекричати гул вітру. — Спускайся в каюту! — Він втримував штурвал уже разом із тим самим моряком, якого проводжали дружина з донькою. А поруч біля борту, молодий неповнолітній ельф, якого я зобов'язалася пильнувати, допомагав встати морякові похилого віку. Я непомітно накинула на хлопця додатковий захист.

Моє серце йокнуло, дивлячись на усе це... Ну чому? Чому моє випробування мало бути саме таким? Для чого батько зробив це зі мною? Навіть просто влаштувавши шторм без наміру топити цей корабель, я не можу спокійно дивитися на усіх цих самовідданих ельфів, які попри сильний вітер, бризки, що летять прямо в обличчя, і все більшу хитанину під ногами — роблять свою роботу, чітко виконуючи вказівки капітана.

Капітана... При погляді на нього мені хотілося миттєво припинити це все, повернутися до Сфери і більше ніколи не траплятися йому на очі, аби не відчувати цей пекучий сором.

Я відвернулася до моря, вчепившись руками в борт корабля. Ні, до каюти мені поки що не можна. Настав час для наступної деталі мого плану. Я послала імпульс морю і вклала в нього пристойну частину моєї сили. Небо вже повністю затягнуло хмарами, зробивши темряву ночі непроглядною. Зараз, власне, має з'явитися той корабель, який я маю потопити. 

Ця ідея спала мені на думку ще у Сфері. В ту останню розмову з братом біля водоспаду. Адже в умові завдання не зазначалося, який саме корабель я маю потопити — справжній чи ні, з живими істотами на борту чи порожній, великий чи малий? Тоді, роздумуючи про це, я відстежила, що мітка не реагує, але зараз магія, напевно, вже не дала б мені цього зробити, якби не браслет.

Далеко на обрії почали вимальовуватися обриси невеличкого корабля, який кидало хвилями ніби паперовий човник. Я бачила його виключно через свій абсолютний зір, і звичайні смертні не мали б його бачити. Але, схоже, я врахувала не все. Наприклад, що амулети та сигіли можуть наділяти гострим нічним зором усіх, хто перебуває на борту.

— Корабель із самотнім капітаном по лівому борту! — загорлав хтось за моєю спиною. Я ледве не вилаялася. Адже мені не потрібно було, щоб його побачив хтось із команди корабля. Мала дивитися лише я, щоб відправити до Сфери ментальний запис виконання завдання.

Моряки почали метушитися ще більше, тому що Атель скомандував розвертати корабель, щоб допомогти самотньому капітану. Вилаятися хотілося ще дужче, але я мусила тримати концентрацію до останнього. Відправила морю сигнал, щоб потоки не дозволили нашому кораблю зійти з місця, і стала діяти трохи швидше. 

Борти маленького корабля на обрії хилилися все більше й більше до води — то одним боком, то іншим, ніби хвилі гралися ним немов м'ячиком. Самотня постать на борту боролася з вітром та хвилями, намагаючись втримати штурвал. Це було воістину жахливе видовище. Корабель і капітан, які борються до останнього, усвідомлюючи що і так програють бій зі стихією. І хай я не чула молитов того, фантомного капітана, проте чула молитви команди цього корабля. І всі вони були не про себе, а про одиноку постать на обрії, яка намагалась протистояти шторму.