46. Сповнена люті

Темі

Удаваної рішучості в мені було набагато більше, ніж справжньої впевненості у позитивному результаті. Я не вважала себе геть безпорадною, але цілком розуміла, що встояти навіть один на один проти батька мені майже неможливо. Та й навряд він буде сам. Впевнена, він обов'язково залучить когось з Дванадцятьох на допомогу, якщо не всіх.

— Темі, — Атель порушив напружену тишу, у якій ми йшли темним ходом назовні з печер.

Я обернулася на його голос і завмерла в очікуванні.

— Тобі вистачить сил, моя любове, — Атель підійшов до мене впритул, узяв мої холодні, зледенілі руки в свої та підніс до губ. — А я завжди готовий віддати тобі й свої, якщо буде треба. Ти впораєшся. Ми впораємося.

Відчуваючи, як ось-ось з очей бризнуть сльози, я повільно заплющила повіки. 

— Я розумію, як тобі страшно зараз, Темі, — Атель продовжував говорити тихо, але твердо, ніби намагаючись передати мені свою впевненість. — Мені теж страшно. Але я вірю в те, що ми зустрілися недарма. І хай там що, але наше кохання має силу здолати все. Я в цьому впевнений.

По моїй щоці скотилася самотня сльозинка і Атель лагідно стер її пальцем. Я розплющила очі й глянула просто на нього. Від самого початку я помітила його неземну, дивовижну вроду. Можливо, якщо у мене все вдасться, він таки й справді колись стане Богом. Це йому надзвичайно личитиме.

— Я кохаю тебе, Ателю, — провівши долонею по його щоці, я подарувала йому легкий поцілунок. — Великим щастям для мене було зустріти тебе.

— І я тебе кохаю, — ледве відчутний дотик кінчиками пальців до моєї шиї викликав у мене рій мурашок на спині. — Але не кажи цього так. Ми не прощаємося з тобою, Темі. У нас попереду ціла вічність. Тримайся за цю думку, гаразд?

— Гаразд, — тиха відповідь відбилася від стін ходу луною, додаючи їй особливої ваги. — Ходімо, час не чекає.

Швидко і без зупинок минувши решту дороги ми нарешті вийшли назовні та рушили до Храму. Чи то батько справді чесно залишив нам годину, чи то придумав щось хитріше, але стеження за нами не помітили ні я, ні Атель.

Мені було дивно йти зараз тим самим пляжем, під незмінними зорями. Здавалося, все мало б бути геть не таким в передчутті бурі, але світ мовби й не здогадувався про те, що на нього чекає, і що доля його висить на останній волосинці терпіння Верховного Бога Сфери.

Храм зустрів нас тишею та самотньою постаттю, що чатувала біля Чаші. Я геть забула про дар провидіння сестри Катрісс: навіть якщо вона не знає нічого конкретного, то напевно відчуває щось недобре.

— Вітаю, Темі, Ателю, — Сестра Катрісс розвернулася та схилила голову у жесті вітання.

Ми ж із Ателем покрокували до неї.

— Вітаємо, сестро Катрісс, — відповіла я, а Атель стримано кивнув. — Нам знадобиться ваша допомога.

— Що завгодно, Богине, — жриця м’яко всміхнулася.

— Я зараз почну ритуал розірвання прив'язки Цилісеї до Сфери. Я могла би зробити це й зі своїх печер, але поблизу джерела мені буде набагато легше.

Жриця уважно дивилася на мене, поки я пояснювала. Вона не ставила жодний питань і здивованою не виглядала. Вираз її очей свідчив скоріше про справдження її вдасних очікувань. Сестра Катрісс кивнула, даючи знати, що зрозуміла і слухає далі.

— Ви маєте здатність відчувати божественну присутність, і було б добре, якби ви попередили нас, якщо поблизу з'являтися небажані гості.

— Звісно, — жриця заплющила очі та завмерла на мить. — Поки що нікого немає. Принаймні на тій відстані, яку я здатна відчути.

— Дякую, — я підвела погляд на Ателя та стиснула його долоню. — Що ж, почнемо.

З цими словами я підійшла до Чаші та поклала на неї долоні. У Сфері я не гаяла часу дарма, а справді озброювалася усіма необхідними знаннями. І хоч ритуал розірвання прив'язки я знала виключно в теорії і він був доволі складним та енерговитратним, інших варіантів ми не мали.

Зробивши глибокий вдих і заплющивши очі, я відчула, як мені на плечі лягають долоні Ателя. Далі я вже не відчувала, не чула і не бачила нічого, цілковито занурившись у процес. 

Відчути нитку, яка прив'язує магічне джерело Цилісеї до Сфери. Пройти нею, намагаючись відчути щільність, товщину та об'єм. Знайти слабке місце, встромити в нього ніж, зітканий з божественної енергії. А далі лише наповнювати й наповнювати силою по самі вінця, аж поки цей енергетичний ніж не набереться її стільки, щоб вистачило аби перерізати цю хворобливу пуповину.

Пошук цього слабкого місця тривав, як мені здавалося, вічність. Зрештою, я намацала щось подібне до стоншення та, сформувавши ніж, застромила його в це місце. Відчуття підказували, що я все роблю правильно, і я, підбадьорившись, почала інтенсивно вливати силу у цей гострий клин. Вже не потрібно було аж так тримати концентрацію, тому я, залишивши руки на Чаші, розплющила очі та кивнула сестрі Катрісс, яка стояла навпроти та занепокоєно дивилася на мене.

— Виходить, — хрипко промовила є. — Тепер справа за силою та часом.

«Сподіваюся, він у нас буде». Я не промовила цього вголос, але жодної секунди не забувала, що я зараз граю роль відволікаючого маневру та головної наживки для батька. Тож будь-якої миті щось може піти не так.