45. Релторен

Релторен

Я припускав, що подібне може трапитися, хоча розраховував, що ми матимемо час принаймні до ранку. Втім, все одно маємо зробити те, що й планували. Лише тепер цей план підлягатиме легкому коригуванню.

Глянув на сестру: Атель притискав її до себе, а вона була бліда, розгублена й налякана. Потрібно привести її до тями: зараз жоден з нас аж ніяк не може дозволити собі перебувати в такому стані.

— Темі, послухай мене, — я підійшов і поклав руку їй на плече. Атель трохи послабив обійми, щоб сестра могла розвернутися до мене. — Нічого не змінилося, ми маємо зробити те, що й мусили. Єдине, що… — я затнувся, не знаючи, як правильно донести інформацію, та, схоже, Темі сама здогадалася, про що йдеться.

— Доведеться прийняти бій, — договорила вона за мене. — Окрім усього іншого.

—Так, сестричко, — я витиснув слабку посмішку. — А я мушу вирушити до Рейсміру негайно. Так я зможу тобі допомогти набагато якісніше, аніж якщо сидітиму тут. 

В очах Темі на мить промайнув страх, але вона зрештою кивнула. 

— До того ж розривання зв'язку з одразу двома світами ослабить Сферу більше, ніж лише з Цилісеєю. Можливо, це змусить хоч когось там задуматися про те, що система працює неправильно, — додав я ще один аргумент, на що сестра лише здійняла брову в легкому іронічному подиві.

— Я думаю, за нами стежитимуть, тож я спробую відкрити перехід просто звідси, — я продовжував розмірковувати вголос про складений в умовах форс-мажору план. Ми мали чітко розуміти, що й коли робитимемо, адже від цього залежить буквально наше майбутнє та майбутнє світів, у які ми вирушаємо.

— А я вирушаю до Храму і цим відволічу батькову увагу, прийнявши перший удар на себе, — з крижаним спокоєм додала Темі.

Сестра говорила серйозно та рішуче, і від того, якою занадто дорослою вона зараз виглядала, моє серце стискалося в болісному спазмі.

— Якби я міг цього не допустити, Темі… — я почувався винним перед нею. Зараз як ніколи мені здавалося, що я зробив недостатньо, аби вберегти сестру. — Я так завинив перед тобою… Вибач мені, сестро. Але кращого плану я зараз не можу вигадати. 

Вона зробила крок до мене і, поклавши долоню на моє плече, твердо промовила:

— Ні, брате. Завинив перед нами лише наш батько. Він зрадив нас, зрадив свою сім'ю, дружину та дітей. Зрештою, зрадив навіть саму Сферу і Пантеон, хоч зараз ще цього і не розуміє. Ти не можеш себе звинувачувати. Провина за все, що трапилося з нами лежить на його плечах, — Темі погладила мене по щоці і дещо хижо всміхнулася. — Повір мені, я прагну прийняти на себе перший удар. І мені є чим вдарити у відповідь.

Не знаю, чи дійсно вона мала якийсь задум, чи більше хоробрилася і не хотіла хвилювати мене. Знаючи Темі, можливі обидва варіанти. Та зрештою я лише кивнув, подумки пообіцявши собі зробити усе, щоб Темі змогла прожити своє життя у Цилісеї поруч із коханим. Хай навіть для цього мені доведеться віддати усі свої сили.

— Гаразд, — міцно її обійнявши, я на мить заплющив очі, і зробив глибокий вдих, ніби перед стрибком у прірву. Певною мірою, це саме так і було. Нам потрібно було побути цю мить ось так — нерухомо, у тиші. І я вдячний Ателеві з Осгалем, що вони це зрозуміли.

— До речі, Темі, — я поліз у кишеню та витяг її аметистовий кулон. — Дякую. Він прислужився мені відмінно, тепер повертаю.

Темі глянула на кулон, а тоді перевела погляд на мене.

— Ні, брате. Хай залишиться в тебе і послугує оберегом.

— Добре. Дякую, сестричко, — я сумно всміхнувся їй та накинув кулон собі на шию. — Я постараюся зробити відкритий перехід якомога швидше й одразу ж включуся в бій. Протримайся лише.

Коли я перевів погляд на Ателя, той коротко кивнув. Я не обманювався його показним спокоєм, чудово розуміючи, що він тримається так виключно для того, аби вселити впевненість у Темі. Насправді ж, кожен із нас був нажаханий. Неможливо було передбачити, як усе минеться: чи вдасться нам вчасно обірвати прив'язки, чи вистоїть Темі, поки я будуватиму перехід, чи дійсно батько чекатиме годину, чи вдарить раніше? 

Відповідей не було, а час, здається, гнав нас стрімкими копняками, тиснучи все більше й більше. Я випустив сестру з обіймів, ще раз окинув усіх поглядом і почав будувати перехід.

— Осгалю, ні кроку з печер, — Атель суворо мовив йому, коли вони з Темі рушили на вихід.

Перед тим як зайти у темряву ходу, що вів назовні, сестра озирнулася й окинула мене стривоженим поглядом.

— Єдине, за що я вдячна нашому батькові, це за найкращого, найтурботливішого та найбільш люблячого брата у всіх світах. Бережи себе, Релторене, благаю, — затримавши на мені погляд ще на мить, вона розвернулася і стрімко рушила ходом.

А я, відчуваючи, як до горла підкочує клубок, продовжив будувати перехід. Мені здалося, що слова Темі звучали як прощання. І я навіть уявити собі не міг, наскільки близьким до істини виявилося це припущення...