44. Година

Оговтавшись від шоку, я кинулася до брата, та стиснула його в обіймах, ледве не збивши з ніг.

— Щоб тебе демони погризли, Релторене, — глухо промовила я йому в плече.

— Гм. Дивне побажання для улюбленого брата.

Я відсторонилася і з прижмуром глянула на нього. Брат нахабно всміхався, хоча в очах я бачила втому й дрібку теплоти. 

— Я думала, ніколи тебе вже не побачу, засранцю! — я штурхонула його кулаком у плече. — Як ти міг дозволити батькові ув'язнити себе?!

У мені говорила зараз не стільки злість на Релторена, скільки страх. Я справді боялася, що ми більше не побачимося. І тепер, коли він з'явився так неочікувано, у мене раптово відмовив здоровий глузд.

— Моя помилка, — Релторен підняв руки у жесті примирення, продовжуючи всміхатися. — Не сердься на мене, злючко. Зрештою, це я пережив не один день ув'язнення, тож жертва тут я.

— Жертва він… — пробубоніла я собі під ніс. — Більше так не роби! 

— Не буду, — Релторен поцілував мене в маківку і пішов привітатися з Ателем.

— Радий, що ти повернувся, друже, — Атель потиснув йому руку, іншою поплескавши по плечу. — Ти сказав, у нас немає часу. Що сталося?

Атель одразу перейшов до справи. І як би мені не хотілося провести час із ним і влаштувати допит Релторенові, але він мав рацію. Якщо щось трапилося, ми маємо поспішати.

— Що за шум? — я обернулася на голос і не могла стримати посмішки. — Оце я поспав! Чи й досі сплю? Брате, невже це ти?!

Розкуйовджений Осгаль стояв на виході зі своєї кімнати та дивився на нашу компанію ошалілим поглядом.

— Привіт, малий, — з широкою посмішкою промовив до нього Релторен. — Дякую, що витягнув. Дуже цікаво було б послухати про твої унікальні здібності, але, можливо, відкладемо це на пізніше.

Осгаль підійшов до Релторена та міцно обійняв. Той тихо розсміявся та поплескав його по спині. 

— Я теж радий тебе бачити, Осгалю, — брат розкуйовдив йому волосся, хоча, здавалося, більше вже нікуди. Але воно після цього дивним чином стало виглядати краще. — Батько вже знає, що ми втекли зі Сфери, Темі. Він розгніваний, а в цьому стані, як тобі відомо, він здатний на жахливі речі.

Я насупилася, слухаючи слова брата і кивнула. Так, я розуміла, що батькові в такому стані під гарячу руку краще не потрапляти.

— Що нам потрібно зробити? — Атель був зібраний та серйозний, ніби всі останні дні лише до цього і готувався. Хоча, думаю, саме так воно і є.

— Ти можеш підстрахувати Темі. А ти, — він розвернувся до Осгаля, який уже розтулив рота, аби щось сказати, — сидиш тут і навіть носа не сунеш на поверхню, зрозуміло?

Осгаль невдоволено засопів, дивлячись на Релторена з-під лоба. 

— Я хочу допомогти.

— А я хочу, щоб ти лишився цілим і неушкодженим, — з натиском промовив брат. — Це не обговорюється, Осгалю. Ти не ризикуватимеш. Залишаєшся тут або добровільно, або я тебе прив’яжу.

Сопіння Осгаля стало ще гучнішим та невдоволенішим. 

— Прийму це за згоду, — криво всміхнувся Релторен. — Темі, що в тебе по енергії?

— Середньо, — я підтисла губи. — Перший перехід дався мені доволі важко, але, я думаю, сил на те, щоб розірвати зв'язок світу зі Сферою мені вистачить.

Релторен розтулив рота, аби сказати щось іще, але тієї ж миті засичав крізь стиснуті зуби, та притиснув пальці до скронь.

Я кинулася до нього, але не встигла ступити й кроку, як сама ледве не впала від різкого болю, який пронизав мою голову зсередини. 

«Я недооцінив вас обох, визнаю»

У голові лунав голос батька, б'ючи по нервах, ніби вогняним батогом.

«Хоча й ви забули, що я — Верховний Бог, а не якийсь посередній божок нікчемних здібностей. Ваше місцеперебування мені вже відоме, і терпець мій урвався. Якщо не хочете, аби постраждали ваші улюблені смертні, вийдіть і поверніться до Сфери, де приймете належне вам покарання за непокору та зраду Пантеону»

Мій погляд, сповнений сліз болю, спрямувався до брата. Він стояв, стиснувши зуби, надзвичайно серйозний та насуплений. Біля нього метушився Осгаль, а Атель тим часом підтримував мене під лікті.

«Батьку, будь ласка! Відпусти нас! Я просто хочу жити поруч із коханим. Мене не цікавлять влада і титули! Ми не робимо нічого поганого, благаю!»

Усвідомлюючи, що приховувати свої істинні мотиви більше немає сенсу, я зробила відчайдушну спробу достукатися до тієї частини батькової душі, яка ще, можливо, була жива і розуміла, що таке почуття.

«Не хочу нічого чути про твої юнацькі дурощі, Темі! Ти вже достатньо заплямувала себе цим зв'язком! Це моє останнє слово! Я даю вам годину і переходжу до дій!»

Зв'язок із батьком перервався так само різко, як і почався. По нервах знову вдарило і я не змогла стримати крику болю. 

Принаймні тепер ми точно знали, скільки маємо часу.