43. Повернення

Темі

Це вже почало входити у якусь дивну звичку — прокидатися виснаженою або з болем у магічних каналах. Мабуть, варто було мені трішки потренуватися перед тим, як власноруч відкривати міжсвітний перехід, та ще й на таку велику відстань.

Свідомістю я розуміла, що вже прокинулася, але тіло ще було важким, неповоротким — ніби у напівсні. Я спробувала злегка покрутити головою в боки. Відчула, як у мене з кожним рухом усередині шумить, мов хвилі перекочують дрібні мушлі та камінчики на березі. Паскудно. Варто спочатку зайнятися самозціленням. 

Прогнавши цілительську енергію тілом тричі, я нарешті відчула себе відносно добре. Принаймні змогла розтулити очі та сісти, вочевидь, на ліжку. Цю кімнату я впізнала би без зайвих роззирань. Навіть зараз, з однією лише свічкою, що освітлювала зовсім малий периметр, я одразу зрозуміла, де знаходжуся.

Отже, я змогла правильно налаштувати портальне вікно й опинилася у печерах. А потім хтось турботливо переніс мене на ліжко. Я всміхнулася і відчула, як усередині розгорається нетерпіння.

Підвівшись із ліжка, я рушила до основного приміщення. Судячи з моїх власних відчуттів, у Цилісеї вже панувала глибока ніч, і Атель цілком міг відпочивати, але варто б перевірити. У мене вже не було більше сил чекати. Я хотіла притулитися до нього і хоча б на мить забути про всі наші проблеми.

Вийшовши до великої зали, я широко всміхнулася. Біля озера на подушках сидів Атель. Почувши мої кроки, він обернувся і одразу ж підскочив, помітивши мене.

Я ж, ще раз зиркнувши на озеро, згадала зізнання Алерси. Не хотілося, аби знову хтось стежив за мною тут — у моєму, тепер уже домі. Тому я мимохідь кинула на поверхню озера звукоізоляційне та засліплювіальне плетіння.

— Темі, люба! — Атель у кілька кроків опинився біля мене. — Як ти почуваєшся?

— Вже добре, — посмішка не сходила з моїх губ. Я торкнулася Ателевого обличчя кінчиками пальців, а він провів долонею по моєму волоссю. — Я так скучила за тобою.

— Можу собі уявити, — гмикнув він. — Більше я нікуди й ніколи тебе саму не відпущу.

Атель нахилився до мого обличчя та ніжно поцілував. Я ж вхопилася за комір його сорочки, ніби за рятівне коло, і відповідала на поцілунок так довго, аж поки не стало важко дихати.

— Тепер усе буде добре, Ателю. Я більше туди не повернуся, — тихо промовила я, досі тримаючи його за сорочку.

— Тебе не шукатимуть? — з тривогою запитав Атель.

— Завтра я розірву зв'язок із цим світом. Більше нас ніколи ніхто не розлучить. 

Здавалося б, мої слова мали його заспокоїти. Але Атель досі лишався напруженим і дивився на мене з тривогою.

— Що не так? — я мимоволі перейняла його настрій. Холодок хвилювання пробіг хребтом дрібними мурашками.

— Я хвилююся, Темі. Мені здається, що так просто твій батько тебе не відпустить.

— Можливо, ти правий, — після довгого мовчання відповіла я. — Тоді нам варто поспішати. Підемо до Храму з самого ранку, — я намагалася говорити спокійно, аби запевнити Ателя, що все буде якнайкраще, але, зізнаюся: всередині себе я не була в цьому така впевнена.

— Що з Релтореном? 

Наступне важке питання, на яке я не мала відповіді. Якби ж я знала, чи вдалося братикові здійснити задумане, і де він зараз.

— Він сказав мені, що впорається і велів вирушати до Цилісеї, — промовила я повільно, пригадуючи братову записку. — Сподіваюся, він дійсно знає, що робить.

Атель притулив мене до себе, і я міцно обійняла його у відповідь. Наша близькість, тепло його тіла, міцні, але ніжні руки, які гладили мене по спині — усе це ніби повертало мене до самої себе, до справжнього життя.

— Попросимо нашого маленького генія завтра зранку спробувати встановити зв'язок з Релтореном. Якщо це вдалося, коли його магія була заблокована, думаю, зараз і поготів, — тихо промовив Атель, не випускаючи мене з обіймів.

Я кивнула, погоджуючись із ним. Осгаль справді був нашим генієм і воістину даром із небес. Саме завдяки йому все склалося набагато краще, ніж могло б. Не встигла я додумати цю думку до кінця, як здригнулася, почувши знайомий голос:

— Вірний напрямок думок, капітане. Я б саме так і зробив.

Ми з Ателем одночасно сіпнулися й озирнулися. Білозубо всміхаючись, на іншому боці печери стояв Релторен, спершись об стіну та склавши руки на грудях.

— Привіт, сестричко, — підморгнув він мені. — Капітане, — кивок Ателеві. — Радий бачити у повному здоров'ї. 

Схоже, Атель був у такому ж шоці від несподіваної появи Релторена, як і я. А той, помітивши, що ми все ще ніяк не реагуємо, завмерши на одному місці, додав:

— Швидше митикуйте, в нас майже немає часу.