41. Втеча

Ранок почався не найкращим чином. Магічні канали все ще злегка тягнуло, а голова була перевантажена інформацією та моїми власними емоціями з приводу неї. Окрім того, хтось наполегливо стукав у двері.

— У мене дежавю, — пробурмотіла я і накрила подушкою голову.

За якусь мить стукіт припинився, і я вже хотіла було зрадіти, як десь просто над головою рявкнув голос кузини:

— Темі, демони б тебе побрали! Я вже півгодини тупцюю у тебе під дверима! 

Я підвела голову і побачила в дзеркалі невдоволене обличчя Алерси.

— Ну й вигляд, — кузина підняла брову і знущальницьки всміхнулася. — Що ти вночі робила замість того, щоб спати?

Я перевернула дзеркало, поклавши його плесом на стіл, і встала з ліжка. 

— Ти мені цим тільки послугу зробила. Не можна з самого ранку дивитися на таке жахливе щось, — пирхнула Алерса. Голос її звучав тепер дещо здавлено.

Я ж попрямувала до дверей і відчинила їх, впустивши кузину, яка в цю ж мить заховала маленьке дзеркальце в кишеню сукні. Вона увійшла, зачинила двері й витягла з іншої кишені згорнутий сувій пергаменту.

— Я переписала. Виносити оригінали з архіву заборонено.

Я взяла сувій, позираючи на Алерсу з ноткою недовіри. 

— Ти впевнена, що це саме той ритуал?

— Повір, я достатньо дорожу своїм життям і становищем, — звівши очі до неба, промовила Алерса. Але, наткнувшись на мій суворий погляд, додала: — Так, я впевнена, що це саме той ритуал, — відповіла кузина, всідаючись у крісло. Вона роззирнулася і постукала пальцями по підлокітнику. — З Релтореном, на жаль, поки таких успіхів не маю.

Я махнула рукою. 

— Він сам викрутиться, — щиро кажучи, зовні я виглядала більш впевнено, ніж усередині. Я хвилювалася за брата, але довіряла йому і сподівалася, що він справді знає, що робить.

Алерса перевела на мене зацікавлений погляд, здійнявши брови.

— Ти знаєш щось, чого не знаю я?

— Можливо, — я ні за що не розповім таємницю Осгаля жодній живій душі. Особливо тут, у Сфері. Не піддаватиму хлопця смертельній небезпеці. А без цього неможливо буде пояснити. — Але якщо ти хоч словом натякнеш батькові…

— Заспокойся, Темі, — Алерса звела очі до неба. — Я вже сказала тобі. Наша домовленість поки в силі.

— Поки? — я здивовано здійняла брови.

— Ти сама розумієш: якщо після твоєї втечі Верховний віддасть мені якийсь наказ, я не зможу його ослухатися. Навіть якщо доведеться діяти проти тебе чи твого брата, — Алерса промовила це рівним, серйозним тоном, дивлячись на мене з-під лоба.

Я затримала свій погляд на кузині. Не такою вже й паскудою вона виявилася. Так, неприємна, зверхня і занадто честолюбна, але не повна сволота. Варто було лише зрозуміти її мотиви.

— Дякую за чесність, Алерсо, — я кивнула їй, і вона відповіла кривою посмішкою. — А тепер вимітайся, мені потрібно привести себе до ладу.

— Це вже точно, — гмикнула кузина, окинувши мене поглядом. — Хоча, могла б бути й трохи ввічливішою. Жодної вдячності. 

Так, бурмочучи собі під ніс, Алерса рушила до дверей.

— Дякую, — промовила я, коли вона вже торкнулася ручки. — Справді. Хай у тебе теж усе вийде.

Алерса озирнулася, і погляд її чи не вперше не містив у собі ані насмішки, ані знущання, ані зверхності.

— Дякую, Темі. Хай щастить.

З цими словами Алерса відчинила двері й зникла в коридорі. 

Я ж розгорнула сувій і вчиталася в ритуал. Для його чіткого відтворення потрібно було більш досконало вивчити та розібратися в усіх схемах та сигілах. Але основну суть я вловила, і була вражена… Що ж, припустимо, щось подібне я й очікувала. Гаразд. Я скрутила сувій і замислено постучала пальцями по столу.

Час змиватися звідси.

Збирати мені особливо було нічого: я лише взяла невеличку сумку, в яку поклала сувій і кишенькове люстерко, яке мені вчора дала мама на випадок, якщо колись захочу зв'язатися з нею. Я не казала, коли саме зникну зі Сфери, але вона того й не потребувала. Просто розуміла, що коли це станеться, вона й так знатиме.

Я рушила до саду неспішним кроком, аби не викликати підозр. Бажано мені було нікого не зустріти дорогою і дійти непоміченою. Вирішила піти до водоспаду, як до найбільш імовірно безпечного місця для мене. Усі знають, що я люблю проводити там час, тож навряд чи пильно стежитимуть там: нікому не хочеться стирчати цілий день на одному місці.

Дійшовши до плавучих івенів, я роззирнулася і глибоко вдихнула. Сподіваюся, моїх знань і навичок вистачить для того, аби відкрити портал. Звісно, я не могла не нервувати, адже робитиму це вперше, без жодної допомоги чи підтримки когось більш досвідченого.

Ставши у найбільш затіненому куточку, я почала промовляти слова ритуалу. Коли це робив Релторен та інші Боги, це здавалося таким легким, звичайним — ніби дихати. А на справі виявилося не так уже й просто. Кожне слово ритуалу тягнуло з мене енергію, висмоктуючи сили з неймовірною швидкістю. Ближче до кінця я вже почала боятися — чи справді мені вистачить їх, для того, аби успішно створити перехід? Стрічки магії, в які сплеталися слова, відлітали від мене, створюючи портальне вікно. Коли воно нарешті було сформоване повністю, я вже ледве стояла на ногах і розуміла, що маю лише якусь мить, аби задати напрямок і перейти, бо на більше моїх сил не вистачить. Доторкнувшись до плеса портального переходу, я згадала те саме озеро, біля якого ми з Ателем говорили про важливе і через яке Алерса підслуховувала за наказом батька. Це було ризиковано, і то дуже. По-перше, через те, що я могла комусь випадково викрити наше місцеперебування, а по-друге, тому що я не знала, чи я взагалі зможу перенестися прямо туди, пробившись крізь захист. Але я покладала надії на те, що це місце мене вже прийняло і було просякнуте моєю силою. Хай я лишила аметист Релторенові, але вірила, що печери мене приймуть.