40. Вілієн

— Я була віком така, як ти, Темі. Можливо, старша на кілька століть, — погляд мами був скляним і дивився ніби крізь мене, що виглядало доволі моторошно. — Твій батько вже тоді був одним із Дванадцятьох. Так, усього лише кілька років, але ніхто не міг заперечити його сили й потенціалу. Мій дідусь… він був одержимий високим становищем та доступом до влади. Я ж виявилася розмінною монетою. Цінною, так, але…

Мама замовкла, а я заклякла, боячись навіть дихати, аби не злякати це її одкровення. Я ніколи не чула історії їхніх стосунків. У Сфері взагалі не приділяли надто великої уваги почуттям чи взаємовідносинам. Мама, глибоко вдихнувши, продовжила:

— Розумієш, Темі, я знала, яка в нього сила, і знала, яка в мене. Мені було важко навіть просто перебувати поруч із ним. Я просила дідуся, просила батьків, аби вони не робили цього, не видавали мене за Автесея… Але ж кому цікаві доводи дівчиська, коли попереду майорить можливість доторкнутися хоча б до підніжжя влади, — мама гірко всміхнулася. — Мені казали, що з часом я адаптуюся, звикну, і його сила вже не буде так на мене тиснути. 

— Звикла? — пошепки спитала я.

Мама заперечно похитала головою і заснула руку до кишені сукні. Я не розуміла, що вона там шукає, аж поки вона не витягла два браслети срібного кольору з блискучими фіолетовими вкрапленнями. Не впізнати цей метал було неможливо.

— Що це? — інстинктивний страх від вигляду аструмідію затоплював мене безконтрольно.

— Думаю, що ти й сама розумієш, — Мама сумно всміхнулася, крутячи в руках браслети.

— Батько змушує тебе їх носити? — Будь ласка, не відповідай «так», я й так уже ледве стримую нудоту.

— У мене немає іншого вибору, Темі, — Мама серйозно глянула мені в очі. — Мою долю обрали за мене, а я вже мусила якось навчитися виживати. Розумієш, згідно з нашими домовленостями, він не може змусити мене змінити напрямок моєї сили. Це було єдине моє прохання, яке поодилися виконати і вписати в контракт. Я не могла втратити свою природу, бо тоді б просто померла, розумієш?

О так, я чудово розуміла, мамо.

— Але наші сили настільки полярні, що просто не можуть існувати разом, та ще й рівноцінно. А мені необхідно було народити дітей. Це теж було окремою умовою контракту. Навіть кількість прописана, — мама криво всміхнулась. — Добре хоч не стать. Ось лише зачати дітей дуже важко, коли при його наближенні я буквально могла знепритомніти. Тому було ухвалено рішення надягати мені браслети з аструмідію, щоб гасити мою силу. Тоді організм не реагував так гостро на нього, і ми могли допустити близькість, — мама договорила й знову замовкла, втупившись у стіну.

Я ж обдумувала все, що розповіла мама, і не могла оговтатися від шоку. Регулярне носіння аструмідію дуже негативно впливало на магічні канали, не даючи їм нормально розвиватися, і з часом божественна іскра взагалі могла згаснути. Тобто, це ж як виходить…

— Але ж чому обмежувачі надягати тобі? Адже це батькова сила твою пригнічує, логічніше було б носити їх йому!

— Темі, люба, невже ти досі не зрозуміла, у якому світі ти живеш? — мама дивилася на мене як на нерозумне дитя. — Ніхто при здоровому глузді не міг би припустити думки, що Автесей себе чимось обмежуватиме. Тим паче він знав, що наш шлюб є вигіднішим моїй родині, ніж йому. А отже, на незручності та жертви маю йти саме я.

Я не могла вкласти собі це в голову. В мені розгоралася злість на батька, на родину мами, на систему загалом! Яке ж божевілля! Такого не має існувати!

— І часто ти зараз надягаєш це? — з підозрою спитала я в мами. Вона відвела погляд, а в мене стиснулися кулаки. Адже норму по дітям, вона судячи з усього, виконала, міг би й залишити її в спокої! Я не знала, як її розрадити і що взагалі відповісти на таке зізнання.

— Мені дуже шкода, — зрештою промовила я після паузи, сівши біля неї. Мама накрила мої руки своїми.

— Ні, Темі. Це мені шкода. Я виявилася занадто слабкою та нікчемною, аби захистити власних дітей, — очі її наповнилися сльозами. — Але я хочу вірити, що ще не все втрачено. Я не можу дозволити Автесею зламати тебе, не можу дозволити, аби ти загинула. А я знаю, що це може статися. Ти занадто чуйна, дівчинко моя, і дуже сильна, на відміну від мене. Ти радше пожертвуєш собою, аніж переступиш через власну природу і принципи. Я не можу цього допустити. Ти маєш втекти зі Сфери й обірвати прив'язку з тим світом, де ти будеш.

— Ти знаєш, що відбувається в такому випадку? — насторожено спитала я маму.

— Знаю, — коротко відповіла вона. — Мені вже втрачати нічого, а на більшість тутешніх мені начхати, хай вони хоч усі свої сили втратять.

Я обійняла маму, уткнувшись носом у її волосся. Мама завжди пахла м'ятою та чайною трояндою. Дивне поєднання, але мені подобалося.

— Може, втечеш зі мною? — спитала я з млявою надією. Знала, що мама, найімовірніше, відмовить.

— Ти даси собі раду, Темі. Я в тобі не сумніваюся. А я маю врешті згадати, хто я, і подбати про твоїх менших братів і сестер. Пробачиш мені це?

Я лише стримано кивнула, ховаючи поодинокі сльози у маминому волоссі. Щойно я відчула цей особливий зв'язок між нами, як мусила його відпустити. Принаймні тепер я справді змогла зрозуміти маму. І ледь не вперше за півтори тисячі років відчула, що вона мене любить.