39. Неочікувана гостя

Увійшовши до своїх покоїв, я роззирнулася і рушила до вбиральні. Витрусивши з рукава записку, розгорнула її і прочитала слова, написані братовою рукою:

“Я впораюся. Вирушай до Цилісеї. Скоро побачимось”. 

Серце заколотилося швидше від одночасного відчуття страху за брата і надії, що, можливо, йому й дійсно вдасться вибратися. Я розтерла записку між пальцями, перетворивши її на попіл за допомогою магії, і повернулася назад до спальні.

Решту дня я вирішила провести у своїх покоях. Від самого ранку події розвивалися занадто стрімко та неочікувано, а поведінка батька неймовірно лякала. Тому я вирішила більше не випробовувати долю і не шукати на сьогодні пригод. Натомість сіла зайнятися практичною частиною свого самовдосконалення.

Після фальшивого іспиту, а потім ще й другого, ініційованого батьком, у мене було не надто багато можливостей, аби приділити увагу ще більшому розширенню моїх магічних каналів та розвинути нові здібності. Звісно, за можливості я хоча б пару хвилин в день, але проганяла енергію до упору, проте добре було б мати повноцінне «тренування».

Після того як Атель розповів мені про свої здібності та те, яким чином він досяг такого рівня володіння власною магією, я зрозуміла, що не можна тупцювати на місці. Теоретичну частину я вже трохи підтягнула від часу свого прибуття до Сфери і зрозуміла, як це працює.

Магічні канали — те саме, що й м'язи. Якщо ними не користуватися, не тренувати на межі можливостей, вони ніколи не розвинуться далі своїх меж і не триматимуться в тонусі. А мляві канали з малою пропускною здатністю — це зовсім не те, що мені зараз потрібно. Знаючи, що попереду на мене, вочевидь, ще чекає буря, я маю бути у повній готовності.

Цьому заняттю я присвятила добрих кілька годин. Проганяла магію, даючи все більший і більший об'єм, аж поки не відчула, що мене починає легенько підтрушувати. Я мусила зупинитися, тому що вже добряче виснажилася, а в цій справі важливо помітити ту межу, яку переходити не варто. 

Знесилено впавши на ліжко, я одразу пустила невеликий цілительський імпульс каналами, аби запобігти тріщинам і розривам. Завдяки цьому вони стануть більш гнучкими, і їхня цілісність не буде пошкодженою.

Хоч нічні світила ще не з’явилися на небі, але я відчувала, як мене буквально тягне в сон. Вже вирішила дозволити собі цю слабкість і заснути просто так: в одязі, невмитою і непричесаною. Але цьому не судилося статися, бо зі стану напівсну мене висмикнув стукіт у двері.

Я ліниво повернула голову в бік дверей. Може підуть? Стукіт повторився. Я подумала, що це могла бути Алерса з новинами, а отже, потрібно вставати. З кректанням я підвелася з ліжка і попрямувала до дверей, з-за яких долинув уже третій стукіт. Точно кузина, хто ще може бути таким нетерплячим?

Я відчинила двері і не змогла втримати здивування:

— Мамо? 

— Можу увійти? — мама ледве помітно всміхнулася, хоча вигляд її аж ніяк не був схожий на веселий. Навіть просто спокійною і відстороненою, як зазвичай, зараз її важко було назвати. Скоріше, вона була чимось стривожена.

— Звісно, проходь, — я відступила, пропускаючи маму до покоїв, і зачинила двері.

— Що тебе привело? — спитала з легкою ноткою образи, коли шок від маминої появи трохи відступив.

— Хіба я не можу зайти в гості до доньки? — мама всміхнулася і ледве помітно здійняла брови.

Я сердито насупилася. Знову починаються ці ігри «вгадай моє істинне обличчя». Як же мені це набридло! Ніколи не думала, що я це скажу, але, схоже, поки що, найщиріша людина у Сфері щодо мене — Алерса. Вона принаймні не приховує своє істинне ставлення та мотиви.

— Дивно, що ти прийшла тільки зараз, — рівним голосом відповіла я матері. — Я у Сфері вже половину циклу.

Посмішка матері згасла, а погляд судомно забігав кімнатою. Вона змахнула рукою, і по стінах замерехтіло прозоре сяйво звукоізоляційного купола. Тоді мати підступила до мене впритул і, схопивши за руку, зазирнула просто в очі:

— Ти маєш тікати звідси, Темі, — голос її звучав тихо, але твердо й впевнено.

— Щ-що? — слова мами остаточно збили мене з пантелику. — Що відбувається? Чому ти це говориш?

— Тому що я хочу, аби ти зберегла своє життя, доню. Якщо ти залишишся тут, я не впевнена, що тобі це вдасться.

— Як я можу це розуміти? — я вирвала руку з маминої хватки і сердито зиркнула на неї. — Яке тобі взагалі діло до мого життя?! Ти не переймалися мною ніколи! — я відступила від неї, і голос мій зірвався на крик. — Тобі плювати на те, що я пережила, плювати на те, що батько зробив з Релтореном! Тебе не хвилює, на що він змушує мене йти! — слова виривалися самі по собі, і я не могла, а може й не хотіла їх контролювати. Я розуміла, що мати, своїм приходом і заявою просто роз’ятрила мою душевну рану. Та образа, той біль, які я відчувала від її інертності та байдужості щодо мене, нарешті знайшли вихід, вилившись істерикою. 

Сльози застилали мені очі, і я вже нічого не бачила перед собою. Дихати ставало важко, а в тілі накочувала все більша слабкість, адже я й так була виснажена тренуванням. Я відчула, як мати притиснула мене до грудей, обіймаючи. Вона гладила мене по волоссю і, мабуть, додала трохи цілительської сили, тому що фізично мені стало набагато легше.