38. Винагорода

Ми пройшли всередину похмурого, холодного приміщення, в якому були з предметів інтер'єру були лише ліжко та стіл. На ліжку, заклавши руки за голову, лежав Релторен. Побачивши батька, він лише ліниво перевів погляд назад на стелю, але, зауваживши мене, стрімко сів на ліжку, втупившись у мене занепокоєним поглядом.

— Сестра бажала з тобою зустрітися, Релторене, — рівно промовив батько. Релторен не відреагував, лише уважно вдивлявся в моє обличчя і за якусь мить ледве помітно видихнув — мабуть, зрозумівши, що я цілком у порядку і поки що не знайшла жодних пригод на свою божественну дупу. Сам брат був блідим і з запалими щоками, але вогник в очах усе ще горів — саме його, особливий.

— Не знаєш, з якою метою? — тим часом продовжив батько, а я не одразу зрозуміла, про що саме він запитав.

— Думаю, скучила, — нахабно всміхнувся Релторен. Батько перевів запитальний погляд на мене.

— А хіба я могла бажати прийти з якогось іншого приводу? — я злегка насупила брови. Батько однозначно вів якусь свою гру, правил якої я ніяк не могла втямити. І дуже відкрито натякав, що не довіряє.

— Ви обидва принесли мені забагато проблем цьогоріч, — батько перевів погляд з мене на Релторена. — Вже і не знаю, чого від вас ще очікувати.

Ти й уявити собі не можеш, батьку. Хоча, чого очікувати від тебе, ми теж не знаємо. Виходить, обидві сторони грають переважно наосліп і постійно чекають каверзи від іншої. Яка іронія.

Досить довго батько дивився на Релторена, а потім перевів погляд на мене. 

— У тебе п'ять хвилин. 

І, кивнувши, вийшов з кімнати. Можна було б видихнути з полегшенням, але я розуміла, що це дуже й дуже оманливе відчуття безпеки. Батько не залишив би нас без нагляду і не змарнував би можливості підловити на подвійній грі під час приватної розмови. Тож я не розслаблялася, і Релторен лише підтвердив мої підозри, ледве помітно хитнувши головою.

— Як ти тут? Виглядаєш не дуже, — я слабко всміхнулася і взяла брата за руку. Смикнула бровою, відчувши, як у долоню мою впирається шматок паперу. Релторен подивився мені пильно в очі, а я повільно кліпнула, підтверджуючи, що зрозуміла, і непомітно просунула згорнутий папірець у рукав сукні.

— У порядку, Темі. Твій брат здатен на неможливе за правильного настрою. Тож я тримаюся, — Релторен ніколи не говорив про себе в третій особі, а отже, мова про іншого нашого «братика». Гаразд, ця загадка була нескладною.

— Краще розкажи, як твої справи? Чим займаєшся?

— Нудно, — я демонстративно відмахнулася. — Гуляю в саду, просиджую цілими днями в бібліотеці: хочу підтягнути теоретичну частину і згадати те, що вчила за роки навчання. 

— Молодець, сестричко. Знання — це сила, — Релторен схвально кивнув. — Ти маєш багато знати і вміти, аби зайняти своє місце і втриматися на цій позиції.

Чергова вишукана гра слів... Я сподівалася лише, що той, хто підслуховує цю розмову, не розчує в ній підтексту, який без зайвих слів розуміли ми з братом.

— Невідомо, коли тебе випустять? — спитала я після короткої паузи.

— Можеш спитати в батька, — гмикнув брат. — Мені він не відповідає на це питання.

Я важко зітхнула й обійняла брата.

— Мені тебе дуже не вистачає, — глухо пробурмотіла я йому на вухо, погладивши його по волоссю. 

— Мені тебе теж, сестричко, — брат повторив мій жест, затримавши руку на кілька ударів серця на моїй шиї. Ланцюжок з аметистом зісковзнув мені на спідницю. Я послабила обійми, і Релторен повільно відсторонився, проводячи по ній рукою.

— Усе буде добре, — він підморгнув мені і хитро всміхнувся. 

А я в цей момент зрозуміла, що справді буде. Зараз вигляд Релторена, хоч і виснаженого, але з іскорками впевненості та азарту в очах, свідчив про те, що він знає, що робити. А отже:

— Так, брате. Я вірю, що все буде добре, — за спиною почувся звук відчинення дверей, і я ще раз стрімко обійняла брата й поцілувала в щоку.

— Будь чемним, пам'ятаєш? — я слабо всміхнулася, і Релторен відповів мені такою ж посмішкою.

— Ходімо, Темі, — наді мною пролунав голос батька. — Я проведу тебе до покоїв.

Ми вийшли з камери, і я ледве могла втримати посмішку: я була така щаслива побачити брата, та ще й так вдало передати йому те, про що він просив. Хоч якісь гарні новини за останні дні.

І хай поведінка батька була до жаху лячною та тривожною, та я знала: якщо брат зможе вибратися, ми точно з усім впораємося. А він, судячи з усього, вже має конкретний план дій. 

Довівши мене до покоїв, батько зупинився, затримавши на мені погляд. 

— Ти нарешті проявила покору і смиренність, Темі. Я хочу вірити, що це дійсно щиро з твого боку. Саме тому я зробив крок назустріч сьогодні, аби ти зрозуміла, що я можу не лише карати, а й винагороджувати.

Домовивши, він розвернувся й рушив коридором на вихід, лишивши мене у сум'ятті та ошелешенні обдумувати його слова.