37. Батько

— Що цікавого пишуть, Темі? — в голові ледве помітно клацнуло, схоже, Осгаль сам додумався, що час перериватися. Я підняла голову.

— Небагато, — я несміливо всміхнулася батькові, який стояв біля столу в демонстративно розслабленій позі. Внутрішнє тремтіння при його несподіваній появі ніяк не вдавалося вгамувати, і я лише сподівалася, що нічим не виказую себе зовні. — Більшість із цього я вже читала в дитинстві. Вирішила поглянути свіжим оком.

Батько відсунув стілець і сів з протилежного боку столу. Тривога від невластивої йому поведінки блимала у мене на краю свідомості тривожним червоним маячком.

— Ти багато часу проводиш в бібліотеці зараз, — просто твердження, але від нього я всередині заметалася в паніці. Він схвалює? Чи підозрює в чомусь? Чи, може, Алерса вже мене викрила і зараз я отримаю своє покарання? Мені коштувало титанічних зусиль втримати обличчя та не видати жодних емоцій.

— Хочу проводити час із користю. Додаткові знання ніколи не бувають зайвими, — я відповіла з легкою посмішкою, з тривогою очікуючи реакції батька. Він же дивився на мене непроникним поглядом, зберігаючи той самий серйозний вираз обличчя.

— Радий, що ти такої думки, — коротко відповів він і знову замовк, уважно вдивляючись у мене. 

Я ж, не знала куди себе діти і як поводитись далі. Але на моє полегшення батько сам вирішив повернути розмову в інше русло. 

— До мене приходила Ларайненн. Передавала твоє прохання, — у голосі батька прозвучали нотки невдоволення. А ні, схоже, цей напрямок розмови теж не найкращий. Ну чому тітка вирішила діяти так у лоб? Невже не могла бути обережнішою? Я з острахом чекала на його наступних слів. 

— Ти могла сама прийти з цим до мене, Темі, — суворо промовив він.

А я все ж таки не втримала обличчя. Брови мої так і підскочили вгору від здивування. Це що зараз відбувається? Мені здалося, що я неправильно його розчула.

— Вибач, я… Ти дуже зайнятий, я не хотіла тебе турбувати, — промовила я дещо ошелешено й опустила погляд.

— Схвально. Але я можу приділити час доньці, коли вона того потребує. Наступного разу з проханнями приходь до мене особисто, зрозуміла? — рівним незворушним тоном запитав батько. 

Я приголомшено кивнула. Батько ж ще якусь мить пильно вдивлявся в моє обличчя, а тоді підвівся і рушив на вихід. За кілька кроків обернувся до мене:

— Ти йдеш?

— К-куди? — голос усе ж мене зрадив тремтінням.

— Ти, здається, хотіла відвідати брата.

Я ще мить перетравлювала почуте, а тоді закрила книгу, підскочила з крісла й рушила за батьком. Якщо вже він сам запропонував — не слід відмовлятися від такої можливості. На ходу непомітно витягла перстень із кишені сукні й натягнула його на палець. 

Не знаю, що найшло на батька — чи то батьківські почуття прокинулися, чи то вразився тим, якою я чемною була ці дні, але мені зараз це лише на руку. Тільки б усе вдалося. Я йшла, мимоволі прокручуючи пальцями кулон з аметисту. Він мав для мене особливе значення, але якщо він допоможе Релторенові вибратися з ув'язнення — хай забирає хоч назавжди.

До Вартової Вежі ми з батьком прямували в тиші. Він більше нічого не запитував і не казав, і це, мабуть, на краще, тому що я й після одкровень у бібліотеці ще не оговталася. Цікаво, у чому причина такої різкої зміни поведінки? Сподіваюся, батько дійсно веде мене лише побачитися з Релтореном, а не замкнути в сусідній камері. Губи смикнулися в нервовій посмішці. Очікувати від нього можна чого завгодно, насправді я не здивуюся і такому розкладу. І це наганяє ще більше страху та тривоги.

Вартова Вежа була доволі похмурою будівлею зовні, а всередині я раніше ніколи не була. Доступ сюди мали лише Дванадцятеро та Зоряні Тіні, які, власне, й охороняли ув'язнених. 

Батько рушив сходами нагору, неквапливо проходячи поверх за поверхом. Цей підйом був таким виснажливим, що можна було передумати підніматися вже в процесі. Може, на це й був розрахунок? Схоже, Релторена розмістили у найвищих кімнатах.

І дійсно, ми дійшли до останнього поверху, і батько повернув до коридору, вздовж якого розташовувалися ледь помітні металеві двері, біля кожної з яких стояли охоронці.

Дійшовши до потрібного приміщення, батько кивнув вартовим, і вони відступили, відчиняючи двері.