35. Тимчасове перемир'я

Алерса крокувала садом, так і тримаючи мене за зап'ясток. Думає, що втечу, чи що? 

— Алерсо, я можу йти сама, — невдоволено промовила я кузині.

Вона озирнулася на мене, дещо розгубленим поглядом глянула на руку, яку досі тримала, а тоді, ніби оговтавшись, відпустила і рушила далі. 

Вже зрозумівши, куди саме ми прямуємо, я невдоволено насупилася. Ну жодного бажання у мене зараз не було туди йти. І чому вона обрала саме це місце? Не інакше як навмисно, аби подратувати.

Оминувши плакучі івени, ми нарешті вийшли до водоспаду. Алерса нахилилася до валуна, який стояв на схилі, і почала водити по ньому руками, ніби щось шукаючи.

— Що ти робиш? — вираз мого обличчя прямо демонстрував, що я думаю про її дивну поведінку.

— Хочу впевнитися, що ніхто не зможе підслухати нашу розмову, — відповіла вона дещо знервовано, хоч нотки зверхності в її голосі ніде не поділися.

Я не стала їй нічого відповідати на це, лише дивилася, склавши руки на грудях. Врешті губи кузини викривилися у посмішці, і вона піднеслаа до обличчя якийсь помаранчевий кристал.

— Є, — переможний вираз обличчя свідчив про те, що вона в курсі, що це за кристал, і шукала саме його. — Так і знала, що цей лис потурбувався про свою сестричку.

— Поясни, — я звела брови до перенісся і дивилася на кузину з очікуванням.

— Та що тут пояснювати, була б розумніша, сама б додумалася, — Алерса звела очі до неба, промовляючи зі знущанням: — Твій любий братик захистив це місце від підслуховування. Про що б тут не говорили, стороннім чутиметься якась дурна світська бесіда.

Алерса ще раз глянула на кристал, і знову почала обмацувати каміння, вочевидь, збираючись повернути його на місце. Я похитала головою із сумною посмішкою. Ну звісно ж, Релторен не міг не подбати про свою сестричку. Усе продумав, усе зробив, а мені нічого не сказав. Дуже в його стилі.

— Звідки знала, що він там буде? — спитала я в Алерси.

— Бо в мене є мозок, — відповіла вона у своїй манері і всілася на схилі. — Сідай давай, не будемо витрачати часу.

Сівши на невеликій відстані від неї, я з очікуванням втупилася в кузину. Якщо вже покликала на розмову, то хай перша починає. Я ще від підслуханої бесіди не відійшла.

— Я не збираюся ходити околяса, Темі, — твердо промовила вона. — Мені потрібне моє місце в Пантеоні. Поки що мене недооцінюють, але я не мала можливості проявити себе як слід. Проте хочу таку можливість мати.

— А я тут до чого? — здивовано спитала я. — Я тобі в цьому не заважаю. 

— Ні, заважаєш, — Алерса подивилася мені просто в очі. — Ти чула те саме, що і я. 

— Ти чудово знаєш, що я не прагну до Пантеону, але й відмовитися та піти проти волі батька не так-то просто, — я відчувала втому і нерозуміння, що мені взагалі робити з усією новою інформацією, якої, схоже, було забагато на сьогодні.

— Так. Але ти могла лишитися в Цилісеї, що, наскільки мені відомо, ти і планувала зробити, — ошелешила мене Алерса. — Чому ти повернулася до Сфери?

Я уважно дивилася на неї, намагаючись розгледіти ознаки фальші чи маніпуляції. Мені було непросто їй довіритися, і я не знала, як мені вчинити. Алерса зараз одна з Дванадцятьох, і вона дійсно могла б мені стати у пригоді. Але що як це все просто вистава, і вона тут лише для того, аби загнати мене в пастку?

Вона похитала головою, з кривою посмішкою позираючи на мене.

— Правильно робиш, я б теж не довіряла, — Алерса відвернулася і спрямувала свій погляд за обрій. Помовчавши якусь мить, вона продовжила: — Я завжди заздрила тобі, Темі. Ти все життя мала те, про що я мріяла. Зараз я маю шанс довести і собі, і решті, шо гідна бути тією, ким я є зараз, волею випадку. Я хочу довести, що моя присутність у Пантеоні не помилка. Але якщо ти й далі перебуватимеш у Сфері, твій батько не полишить надій включити тебе до складу Дванадцятьох. Ти цього не хочеш, а для мене це завжди буде ризиком лишитися свого місця. Повір, мені вигідно, щоб ти забралася звідси якомога далі. Тому я питаю: для чого ти повернулася до Сфери? Я спробую допомогти тобі, якщо натомість ти пообіцяєш покинути Сферу і ніколи сюди не повертатися.

Мені потрібен був час, аби подумати над словами кузини. Але, можливо, я можу перевірити її наміри відвертістю. Якщо вона захоче відповісти на мої питання.

— Звідки ти знаєш, що я хотіла лишитися в Цилісеї?

Мені здалося, що в очах Алерси я побачила ледве помітні іскорки схвалення.

— Підслухала, — промовила вона, криво всміхаючись.

Я насупилася. Це ж коли вона могла підслухати, якщо ми про це говорили лише в Цилісеї, та ще й в печерах?

— Ти за мною стежила? — спитала я, суплячись.

— Твій батько наказав, — Алерса потиснула плечима, з незворушним виразом обличчя. 

— Але як?

— Через дзеркальні поверхні, — пирхнувши, Алерса подивилася на мене, піднявши брову.

— Озеро?.. — я була розгублена, не очікуючи, що в моєму сховку хтось може за мною стежити.

— Не так і складно, скажи? — знущальницький зверхній тон повернувся в голос кузини.