30. Іскра

Сфера Фіяловеннія, Пантеон Дванадцятьох

Темі

Після розмови з батьком минуло вже п'ять днів. Я продовжувала грати роль чемної, покірної доньки і поки що ні на крок не наблизилася до своєї мети. Можливо, в мені говорила занадто велика підозрілість, але мені здавалося, що за мною постійно хтось спостерігає. Я нікого не бачила поруч, але відчуття було таким нав'язливим і липким, що я не сумнівалася в тому, що так воно і є. Просто не могла зрозуміти — хто саме і як.

Сфера зараз видавалася мені золотою кліткою, і навіть мій улюблений водоспад навіював більше суму, ніж радості. Я не могла тепер спокійно сидіти біля нього, тому навіть не ходила в той бік. По-перше, через те, що батько не схвалював цього і вважав дурною марнотою часу, а по-друге, тому що водоспад нагадував мені про брата, бо це було наше з ним місце.

Релторена досі не відпустили, а батько на всі мої спроби дізнатися, що з братом, лише відмахувався: «Це тебе не обходить, Темі». Ну звісно, мене нічого тут не обходить. Власне, якщо говорити щиро, так воно і було. Окрім брата й архіву, мені тут не потрібно було нічого. 

Після мого повернення, я нарешті побачила те, чого не помічала півтори тисячі років. У Сфері немає місця почуттям, сім'ї, прив’язаності, індивідуальності. Кожен з нас має свою силу, але усі мусять розвивати її однаково — так, як потрібно Пантеону. Сім'я — це лише формальність. Ми тут усі одне одному рідні по крові, але чужі серцем. 

Відсутність підтримки, можливості просто поговорити чи поплакатися комусь, пригнічували мене і вганяли в апатію. Я знала, що не маю права піддаватися цим настроям, але чинити опір було дедалі важче. Мені потрібна була хоча б одна малесенька перемога.

Цього ранку я сиділа в саду біля фонтану, що символічно зображував Пантеон Дванадцятьох. Це були дванадцять шестикутних зірок, які утворювали коло. З кожної зірки струменіла вгору цівка води, переплітаючись із сусідніми і утворюючи велику водну Сферу. Вона ніби крутилася у повітрі, а з її центру витікав струмінь води рівно в центр кола з зірок.

Фонтан був дуже гарний, а плескіт води зазвичай мене заспокоював та врівноважував внутрішній стан. Проте сьогодні я не відчувала ані захоплення його красою, ані спокою всередині. Я дивилася у центр Сфери і крутила в пальцях кулон з аметисту, думаючи про те, що зараз відбувається в Цилісеї.

Як там Атель? А Осгаль? Чи вони в безпеці? Чи не забув Атель про мене, чи не думає, що я його покинула? Запитань у моїй голові було багато, але на жодне з них відповіді я не мала. Лише сподівалася, вірила та подумки відправляла коханому свою любов та впевненість у швидкій зустрічі. Якби ж можна було бодай якось зв'язатися з ним, упевнитися, що все добре, і попросити бути ще обережнішим. 

Я не знала, чи повірив мені батько, не знала навіть, чи комусь відомо про Ателя, чи Дзеркалка тоді ляпнула аби ляпнути. Але не хвилюватися за нього я не могла, тож, попри удаваний спокій — серце моє було не на місці.

Я заплющила очі й відкинула назад голову, поклавши її на спинку лавки. Мені хотілося якомога швидше опинитися в іншому місці, далеко від цих інтриг, ігор і лицемірства. Я мріяла про рідні теплі обійми, глибокі сині очі та сильні руки, що тримали міцніше за всю магію світу.

— Можу присісти біля тебе? — я здригнулася від несподіванки і випросталася, розплющивши очі. Переді мною стояла тітка Ларайненн у своєму звичному плащі графітового кольору.

— Звісно, — я кивнула тітці і втупила погляд у фонтан. Щиро кажучи, мені не хотілося нікого бачити й ні з ким розмовляти. Але я мала грати свою роль до кінця, хоч до тітки не мала жодних претензій, навпаки — була їй вдячна за подарунок, який став у пригоді.

Ларайненн присіла біля мене і теж дивилася на фонтан. Тривалий час ми сиділи в мовчанні, і воно так затягнулося, що я навіть забула про тітчину присутність, допоки вона не перервала тишу запитанням:

— Як ти, Темі?

Я перевела на тітку здивований погляд. Вона оцінила моє ошелешення, лагідно всміхнувшись.

— Я питаю, бо мені не байдуже.

— Мабуть, лише тобі, — сумно зітхнувши, я відвела погляд. Не знаю, що відповісти на це питання. Зрештою, вичавила з себе доброзичливу посмішку та промовила: — Я в порядку, дякую, тітонько.

Ларайненн похитала головою.

— Бачу я твій порядок. 

Я не стала нічого відповідати на це, бо що тут скажеш? «Половина мого серця лишилася в іншому світі, куди мені не дістатися, єдиний союзник замкнений у Вартовій Вежі, а решті на мене плювати, як і мені на них. Я хочу забратися звідси, ніколи не повертатися і прожити своє життя разом з коханим, який, сподіваюся, живий, здоровий і про мене пам’ятає. Звісно, у мене все в порядку».

— Я не ворог тобі, Темі, — тітка перервала мій внутрішній монолог, доторкнувшись до моєї руки, аби звернути на себе увагу.

Я обернулася до неї й уважно вдивилася в обличчя. Незважаючи на спрямованість дару Ларайненн, риси її обличчя були дуже м'якими та плавними. Очі завжди випромінювали добро та любов. Ми з нею були доволі схожі характерами та поглядами на більшість речей, хоча й не скажу, що спілкування наше було регулярним. 

— Якщо ти хочеш чимось поділитися, чи тобі потрібна допомога — я завжди готова вислухати й допомогти. Ти можеш мені довіряти, — тітка говорила тихо, м'яко і, здається, дійсно щиро.