29. Гра триває

До кабінету батька ми йшли в мовчанні. Зоряна Тінь довів мене до дверей і, відчинивши їх, ледве помітно кивнув і зник у коридорі.

Я увійшла до кабінету і роззирнулася. Він виглядав якось інакше, хоча я не могла до кінця зрозуміти, у чому справа. Здається, портьєри були нові й великий вазон десь подівся. Дивно, не помічала за батьком особливого бажання робити якісь зміни в інтер'єрі. Він великий прихильник стабільності в усьому і страшенно не любить, коли щось йде не так. Тож, мабуть, не дивно, що він так гостро відреагував на Релторенову допомогу мені. Хоча я досі не можу втямити, як так можна вчинити із власним сином. Сподіваюся, що він все ж таки несерйозно з ув'язненням, а виключно аби приструнити Релторена і відпустити, коли той стане поводитися як треба. Аби й справді став, це ж Релторен. Я зітхнула і гірко всміхнулася.

Церемонія ще тривала і батька тут не було. Отже, вирішив залякати і змучити мене очікуванням — що ж, це доволі передбачувано. Я вирішила не виправдовувати його сподівань і всілася у крісло, обдумуючи усе, що сталося і зіставляючи з моєю інформацією та нашим планом.

Батькові відомо те, чого б не мало бути. Можливо, конкретно про Ателя він не знає, а може, це взагалі якийсь фарс і перевірка, аби зрозуміти, наскільки припущення про мою можливу близькість з кимось в Цилісеї відповідає дійсності. Проте зараз щось мені підказує, що батько все ж таки приставив когось спостерігати за мною. І якщо це справді так — необхідно дізнатися, скільки ж відомо цьому спостерігачеві.

Як це зробити? Я перебирала в голові варіанти, хто міг бути шпигуном батька і не видати себе. Відповідь не втішала, бо кандидатів було напрочуд багато: будь-хто, кому батько віддав би відповідний наказ. У Сфері всі слухалися його беззаперечно і робили те, що він наказує, без зайвих запитань. Окрім, хіба що, мене і брата. 

Я намагалася зрозуміти, що мені робити зараз. Сама я не володію настільки гарними вміннями, аби розплутати батькові інтриги, а єдиного мого союзника замкнули у Вартовій Вежі. Отже, складається так, що найбільш вдала стратегія поведінки, схоже, саме та, якої вимагав від мене Релторен — бути чемною, покірною і виказувати щире каяття. Це імовірно, приспить батькову пильність, і зрештою я матиму більше простору для дій та зможу втілити наш план у життя. Тікати до Цилісеї без ритуалу, який допоміг би продовжити Ателю життя, немає сенсу. 

Але як же важко прикидатися та опускатися до цих брудних лицемірних ігор! Я відчувала фізичну огиду від думки про те, що стану погоджуватися з батьком і перепрошувати, що не виконала іспитове завдання як слід. Проте, схоже, що іншого виходу у мене немає. Або так, або повторю долю брата, мабуть. В тому, шо батько може зробити щось подібне стосовно мене, я навіть не сумнівалася. І тоді я не зможу допомогти ні собі, ні братові. Звісно, я не збиралася кидати його. Коли вже усі необхідні архівні сувої будуть у мене, я обов'язково візьмуся за розробку плану порятунку Релторена. Ми заберемося звідси разом, як і прийшли. 

Поринувши у свої роздуми, я відчула, що внутрішнє тремтіння і напруга також поступово сходять нанівець. Все ж, коли знаєш принаймні один свій наступний крок, дихати стає набагато легше. 

З роздумів мене висмикнув звук чиїхось кроків, і за мить двері до кабінету прочинилися, впустивши батька.

Я встала з крісла, пам'ятаючи, що маю поводитися чемно. Зуби від цих думок ледве помітно заскреготіли, але я жодним м'язом не видала свогосправжнього ставлення.

Зробивши глибокий вдих і видих, що можна було прийняти за мою знервованість, я опустила плечі і підняла на батька зацькований погляд. Адже після останньої зіграної партії саме цього він від мене очікує, правда?

Батько застиг в дверях, уважно розглядаючи мене й схиливши голову набік. Зрештою, після кількох хвилин мовчазних розглядань він промовив:

— Приємно бачити, що ти все ще пам'ятаєш про манери, Темі. Хоч якась втіха.

Він пройшов до столу та розслаблено всівся у крісло, досі не даючи мені дозволу сісти й позираючи зі зверхньою посмішкою. Ця картинна демонстрація владності та контролю ситуації викликала всередині мене образу, роздратування і бажання кинутися на батька з криками: «Я ж твоя донька, Безодня тебе побери! Згадай, що я твоя донька!». Але я стрималася, натомість рахуючи про себе розмірені удари серця. Коли дійшла до двадцяти п'яти, батько нарешті коротко мовив:

— Сідай.

Я слухняно всілася в крісло і склала руки на колінах, злегка опустивши голову.

— Розповідай, Темі, — велів він. 

— Що розповідати? — спитала з відчутним тремтінням у голосі.

— Усе. Як було в Цилісеї, чому вирішила обманути Пантеон і яка участь Релторена у цьому?

Ось же демони! Я не була готова до цих розпитувань — сподівалася що він вичитуватиме мене, абощо. І що я маю відповідати, щоб це зійшло за правду?

— Я чекаю, Темі, — батько говорив із лячним спокоєм, але я вже відчувала, як його сила починає тиснути на мене.

— Я… Я не знаю, що розповісти, — тихо промовила я. — Я вирішила потренуватися перед складанням іспиту, і не думала що це зарахується як справжнє завдання, — наплела я перше, що спало на думку. — А коли мітка зникла, я вирішила, що магія прийняла іспит у такому вигляді, тому відправила запис у Сферу, — відверта брехня давалася так легко, ніби була частиною мене. Я мимоволі намацала через тканину сукні перстень брата, який поклала в кишеню. Можливо, саме так воно і є.