21. Гнів Божий, любов Божа

Автесей

— Вона зробила що?!

— Провела ритуал прив'язки на крові для смертного, — ледве чутно промовив малий худорлявий юнак, дивлячись на мене з острахом.

— Ти впевнений? — моя сила неконтрольовано витікала назовні, пригнічуючи усіх, хто перебував зі мною в одному приміщенні. Не було жодного бажання зараз брати її під контроль.

— Т-так, Верховний, — затинаючись промовив помічник архіваруса. — Відповідний запис з'явився в Книзі Кревних Споріднень. 

— Йди геть! — гаркнув я на хлопця, і той вислизнув з кабінету, ніби його й не було.

Безодня б вас усіх побрала! Я поставив Темі перед вибором і був впевнений, що вона зрештою обере правильний шлях! А вона натомість що? Я загарчав, не в силах стримати лють. Хай лише повернеться у Сферу! Покарання їй не уникнути, і прихильності моєї ще довго не бачити! Вона ще пошкодує що сотню кораблів не потопила... Шкода, що до Цилісеї так просто не дістатися зараз, а то б я її сам особисто приволік додому. 

Я не міг знайти виходу своїм емоціям. Хотілося трощити, розбивати і відпустити з повідця свою силу руйнування, аби вона знесла усе на своєму шляху. І як на зло, поруч немає жодної душі, на кого я міг би заслужено вихлюпнути цю лють.

Втім, я знаю, без кого не обійшлося в цій ситуації. Темі точно не впоралася би сама. А отже, він продовжує свою гру.

— Що ж, — промовив я вголос, не стримуючи злості. Одна із портьєр розсипалася, перетворившись на купку пилу. — Я попереджав, аби ти припинив ці ігри.

Я заплющив очі й, зібравши достатню кількість сили для ментального сигналу, гаркнув : 

«Релторен! Негайно до мене!».

Я умисно вклав сили набагато більше, ніж було потрібно. Він має відчувати, що жарти скінчилися, і нарешті зайняти належне йому місце і проявити покору, як порядний син і один з Дванадцятьох. Набридло!

Темі

Мені так не хотілося виринати із блаженної темряви. Всередині мене досі відчувався дискомфорт після перенапруження усіх магічних каналів. Я знала що це минеться, але хотілося, аби якнайшвидше усе прийшло в норму, бо це відчувалося як якась надокучлива сверблячка, яку ти не можеш почухати. Звуки, запахи, рух поступово пробуджували мене, нагадуючи про страшну пригоду, яку ми пережили зовсім нещодавно на цьому кораблі. Біль та розчарування підкотили до горла гірким огидним клубком. Я ніколи не зможу пробачити батькові його вчинок. Навіть якщо з часом він визнає, що помилявся — того, що вже сталося це не змінить.

Повільно розплющивши очі, я озирнулася. Хтось переніс мене до моєї каюти. Мабуть, Релторен. Мені здається, що після усього що трапилося, Атель навіть і дивитися в мій бік не захоче. Що ж, не мені його засуджувати. Через мене уся його команда і він сам ледь не загинули. І лише диво допомогло нам врятуватися. Точніше, мій братик, який дуже вчасно прибув.

Я сіла на ліжку і охопила голову руками. Що я наробила? Для чого сіла на цей корабель? Адже могла придумати інший план і тоді не наразила би усіх цих ельфів на небезпеку... Брови торкнулося щось холодне. Я підняла голову і подивилась на руку. Безодня! І як тепер її позбутися? 

Від безсилля вхопила подушку і, уткнувшись в неї обличчям, загарчала, випускаючи емоції. Я кричала, поки вистачало повітря, аж поки крик не змінився хрипами. Дихати ставало важко, і в голові паморочилося. Я механічно вирівнялася, втупившись порожнім поглядом у стіну. На зміну люті прийшли сльози, і я не стала їх стримувати. Лягла на бік, підтягнувши до себе коліна й обійнявши багатостраждальну подушку, і просто дозволила собі випустити усі накопичені емоції. 

Сльози струменіли, стікаючи по щоках на волосся та постіль. А я думала, згадувала, прокручувала в голові: батько, який підробив завдання іспиту; мати яка не заступилася; противна Дзеркалка, яка тільки й чекає моєї поразки; тітка з дядьком, що бездумно виконують накази... Усім їм плювати на мене. 

Єдині особи в Сфері, яким я дійсно була небайдужа і які хотіли мене захистити, — це тітка Ларайненн і Релторен. І що, натомість, я побачила в Цилісеї за ці вісім днів? Мудрість, любов, підтримку та безумовне прийняття сестри Катрісс. Силу та відданість команди Ателя. Його власну життєву принциповість та гідність. Кохання.

На останній думці схлип вийшов занадто голосним. Я затисла рот рукою, захлинаючись слізьми. Я ніколи за свої півтори тисячі років не могла уявити, що переживатиму подібні відчуття. Що я знайду щось настільки неймовірне, сильне, запаморочливе... і втрачу це.

Втрачу все. Сльози висихали, а всередині мене розросталася порожнеча. Я втратила усі свої опори: дім, батьків, відчуття приналежності, безумовне прийняття своєї природи. Зараз я не відчувала, що знаю, ким я справді є і де моє місце в цьому світі. Хто я? Богиня? Неслухняна дочка Верховного Бога? Порушниця правил? Брехуха? Просто Темі?..

Роздуми і питання до самої себе перервалися стуком у двері. Я сіла на ліжку і поспіхом привела себе до ладу. Хоча, мабуть, тут і цілительські плетіння не допоможуть з першого разу. Хто б це не прийшов він одразу зрозуміє з моїх очей, що я робила останні пів години.

— Увійдіть, — довелося прокашлятися, аби голос звучав хоч трохи рівно.