19. Брат по крові

Атель

Навколо відбувалося суцільне божевілля. Корабель хитало, а Кайл ледве втримував штурвал, і навіть допомога Осгаля майже нічого не змінювала.

Коли Темі сказала мені задіювати мій дар, а сама стала, розкинувши руки, іскра надії спалахнула в моїй душі. Проте з кожною миттю вона ставала все тьмянішою.

Артефакти один за одним розряджалися і виходили з ладу, в бортах з'являлися діри, через що загальний малюнок сигілів теж було порушено. Паруси були розірвані, і клапті тканини тремтіли на вітрі то там то тут, чіпляючись за кожен сантиметр судна, ніби боялися його покинути. Команду розкидало по палубі, і вони — хто як міг — підводилися й намагались виконувати свої обов'язки, визначені на такі випадки. Корабель продовжувало хитати, хоч якимось дивом він досі не перевернувся. Я вп'явся очима в постать Темі. Руки її тремтіли, а на дошках під її ногами було видно кілька темних плям. Схоже, це не диво тримає корабель. Його тримає Темі. Я не надто освічений у справах божественної природи, але виглядає так, ніби їй щось заважає проявити свою силу на повну. 

Усі мої зусилля йшли на те, аби втримати штурвал та віднайти хоча б слабкий поклик вітерця, із яким можна було б домовитися. Але на ефірному плані відбувався такий безлад, що годі й було зрозуміти, де там вітер, де течії, а де божественне втручання.

Поки я був зосереджений на пошуках, праворуч від Темі утворилося марево, з якого вийшов високий рудоволосий чоловік, чимось віддалено схожий на неї, і вхопив її за зап'ясток. Я зціпив зуби. Поняття не маю, хто це такий і з якими намірами прибув, але в мене усі ці божественні втручання вже не викликають жодної довіри. Проте я не міг зараз кинути штурвал і побігти Темі на допомогу, тому із ще більшою впертістю взявся за пошуки життєво необхідного нам потоку вітру. 

Краєм ока я спостерігав за Темі та незнайомцем. Він щось сказав їй, і після цього корабель хитнуло так різко, що я ледве втримався, а інтенсивність хитанини ставала все більшою й більшою. Невже Темі піддалася на вмовляння цього чоловіка і вирішила здатися чи повернутися додому? Чи чого там від неї ті Боги хотіли?..

Цю мою думку перервав різкий тріскіт над головою. Я вчасно ухилився і почув, як за моєю спиною впав, очевидно, уламок реї, яка зламалася під тиском вітру. Почув приглушений крик Кайла, але не встиг відреагувати, бо якраз у цю мить Темі крикнула:

— Є! Ателю!

Я зрозумів, що з'явився наш шанс на порятунок, і вхопив потік повітря навіть без особливих церемоній — на це не було часу. Корабель знову трохи вирівнявся, і я мав змогу спокійно налаштувати його на вхоплений потік. Тепер можна було не хвилюватися: я закріпив його достатньо міцно, і швидкість, з якою нестиметься корабель, дасть нам змогу пройти досить велику відстань і якомога швидше дістатися Тарієлі. Схоже, що Темі просто тимчасово відпустила контроль над кораблем, аби знайти необхідну течію, а потім знову підхопила. Це добре, звісно, але розмова на нас попереду все одно чекає нелегка.

Я бачив, як вона впала на коліна, знесилена, і хотів було вже кинутися до неї, як позаду себе почув оклик Кайла:

— Капітане! Капітане, сюди! 

Я озирнувся, і ноги мої підігнулися від жаху. На дощатій палубі, весь у крові, лежав малий Осгаль. Голова його була розбита, а він сам не подавав ознак життя. Я кинувся до нього і побачив неподалік шматок реї. Морські чорти! Я припав вухом до грудної клітки. Ледве чутний стукіт серця. Отже, ще не все втрачено. Є шанс врятувати.

Цілительська магія не була моєю спрямованістю, але легкі реанімуючі плетіння, необхідні для першої допомоги, я знав. Проте скільки б я не застосовував їх — усе було марно.

— Кайле! Приведи цілителя, він має бути в каютах.

Кайл побіг кликати на допомогу, а я сидів над хлопцем, дивився в його юне, ще зовсім дитяче обличчя і думав про те, що я казатиму його матері. Ні! Не можна навіть подумки допускати такого варіанту розвитку подій! Зараз прийде цілитель, і ми його врятуємо. Хлопець ще розказуватиме усім байки про свої пригоди з першого плавання. 

Я періодично перевіряв стукіт його серця й в один момент уже ледве зміг зловити майже непомітне відлуння, яке навіть з натяжкою не було схоже на стукіт.

Мене з головою накривав панічний жах:

— Ні, ні, ні! Отямся, малий, ну ж бо! 

Краєм ока побачив Темі, яка підскочила до хлопця, та поклала руки йому на груди. Авжеж! Адже вона володіє цілительською магією... якщо вона мені в цьому не збрехала, звісно. Я перевів на неї погляд.

З виразу її обличчя було зрозуміло, що шансів вже немає. Я безсило сів, перекотившись з колін і впершись об них ліктями, сховав голову в руки. Життя цього хлопця навіки залишиться тягарем на моєму сумлінні. Я мав його вберегти, мав подбати, захистити... Я не впорався. Я мав повернути їх додому живими, але не впорався...

Темі

Я не вірила що це кінець. Це не міг бути кінець, ні! Не для цього усміхненого хлопця з ямочками на щоках. Не для сина, який пішов стопами батька та хотів стати опорою для матері.

Цього не може бути. А однак, я відчувала як його іскра життя вислизає з моїх пальців і я ніяк не можу за неї вхопитися, аби хоча б спробувати йому допомогти.