18. Лови мою іскру у Сфері

Темі

Коли тітка Сентіре випустила в мене одну зі своїх блискавок я навіть не встигла злякатися і щось зробити. Їхня несподівана поява геть вибила ґрунт у мене з-під ніг, і усє моє сприйняття було ніби сповільненим через мій шоковий стан.

Я оговталася лише тоді, як врізалася спиною об борт корабля, а зап'ясток защипало на тому самому місці, де раніше була мітка.

— Ні! Ні-ні-ні!!! Вона вже зникла! Я все зробила! 

Я гарячково намагалася стерти її з руки, хоч і знала, що це неможливо. Ну чому? Чому, вона знову з'явилася? Адже магія зарахувала іспит, інакше вона не зникла б одразу! 

— Ти зшахраювала, Темі. Хотіла обманути Верховного Бога. Тепер отримаєш своє покарання. Щойно ти складеш або провалиш свій іспит, до Сфери перенесе тебе... або твою божественну іскру. Удачі, небого.

Тітка Сентіре холодно всміхнувшись, розвернулася і зникла у мареві переходу. Я намагалася докричатися до них, достукатися, невже вони не розуміють, що цим прирікають мене на смерть?

— Ні! Ні! Не робіть цього!

— Ми не маємо лишити тобі вибору, — дядько Алтірей клацнув пальцями, розв'язавши шторм, який почав швиряти корабель з хвилі на хвилю.

Все було марно. Вони бездумно виконували наказ Пантеону, а точніше — мого батька. На гірку посмішку не вистачило навіть сил. Я була у відчаї і не знала, що мені робити далі. В поле зору потрапили моряки, які попадали на палубу, не очікуючи такої раптової бурі. По щоках покотилися сльози від розуміння, що я однією лише своєю появою на цьому кораблі, прирекла їх усіх на смерть. Чиїсь руки термосили мене за плечі, але я все це відчувала лише краєм свідомості, зосереджена на відчутті власної безпорадності й приреченості ситуації.

Я подивилася на штурвал і побачила там Кайла, який намагався втримати його, стискаючи від напруження щелепи. Де ж Атель? Я перевела погляд трохи далі й побачила Осгаля: він сидів неподалік від штурвала з переляком в очах та цівкою крові, що текла з розсіченої брови. Вигляд хлопця отверезив мене, ніби ляпас, і нарешті навколишні звуки увірвалися у мою свідомість.

— Темі! Ти чуєш мене? Ти в порядку? — Атель стояв на колінах позаду мене і тряс за плечі, намагаючись догукатися крізь рев вітру і плескіт хвиль.

— Ні, — промовила я ледве чутно. — Я не в порядку, Ателю. Ви всі загинете через мене.

Сльози струменіли по моїх щоках, і я хотіла просто лягти на палубу й дозволити морю забрати мене у свої глибини, аби більше не відчувати цього пекучого почуття провини й болю.

— Ти завинила мені відповіді, Темі, — перекрикував гул бурі Атель. — Але зараз ти маєш зібратися і допомогти мені витягти моїх людей із цієї халепи! Ти ж Богиня клятих припливів! Скеруй їх! Ну ж бо! Я допоможу чим зможу!

Атель намагався привести мене до тями, але я не знала, як опанувати себе. Я не могла допомогти їм із цією бісовою міткою на руці й без братового браслета, який міг її обманути. Це була повна безвихідь. Якщо я чинитиму опір — загину, і він разом з кораблем і командою піде на дно. Якщо я не чинитиму опору — маю сама особисто їх потопити. А я не можу! Не можу! 

— Ти знаєш Осгаля, Темі? Отой юнак, який наполегливо просився в це плавання? — Атель присунувся просто до мене і говорив чітко й твердо. — Це його перший досвід. Він вирішив стати моряком через батька і тому, що тепер він може бути ще одним годувальником у сім'ї, аби допомогти матері. — Я глянула на Осгаля, який уже підвівся і стояв біля Кайла, допомагаючи йому впоратися з керуванням. Корабель хитало все несамовитіше, і тільки завдяки активованим артефактам, які вже встигли увімкнути відповідальні за це моряки, що оговталися, — ми не розліталися по всій палубі. 

— А Інгвара, ти знаєш Інгвара? — Атель вказав мені рукою на старого, який вливав силу в сигіли на борту корабля. — Він найстарший тут і сам виховує онуку, бо її батьки загинули на місії. Вони були військовими на службі корони. Дівчинці всього дванадцять років. Вона лишається у сусідки, коли він йде в плавання, і рахує години до повернення дідуся.

— Кайла ти точно знаєш, це мій помічник. У нього маленька донечка, Дейлі, і через пів року з'явиться ще дитина. Його вагітна дружина та донька чекають на нього вдома. Допоможи мені, Темі! Допоможи повернути їх додому живими!

Слова Ателя щось змінили в мені. Крізь пелену сліз я глянула на кожного члена команди. Їх усіх хтось чекав вдома. Вони були для когось важливі, цінні, кохані. І опинилися в пастці через ігри Богів, яким на них плювати. Всередині мене закипала злість на Сферу, Пантеон і особливо — на батька! Чому не залишити мене в спокою? Чому не обрати когось із десятків інших його дітей, тих, хто справді хоче стати одним з Дванадцятьох?

Я знала, що зроблю все, що в моїх силах, навіть якщо зрештою втрачу божественну іскру, а разом з нею — життя.

Я перевела погляд на Ателя, і не стримавшись, вхопила його обличчя долонями й поцілувала. Поцілунок був повним відчаю та солоним від моїх сліз, але дав мені додаткові сили та надію.

Навіть якщо я не виживу, я принаймні, знатиму, що змогла відчути, що це таке: кохати когось усім серцем. Зараз я могла це визнати вже без остраху. Втрачати мені більше немає чого.

— Я покохала тебе, Ателю, — я провела кінчиками пальців по його щоці, вдивляючись у глибокі сині очі, запам'ятовуючи кожну рису його обличчя. — Вибач, що наразила вас усіх на небезпеку. Бережи себе.