17. Невперейми з бурею

Автесей

Я виділив половину дня на те, аби переглянути усі звідти з іспитів обраних.

Алерса впоралася зі своїм найшвидше. Крістієн був ще у процесі, а ось від Темі сьогодні прийшов запис із виконанням її завдання.

Я уважно передивився його кілька разів.

— Ну, Темі. Здивувала так здивувала... Дуже добре.

Зберігши запис на кристал, я відклав його в скриню на столі й підійшов до вікна кабінету.

Хто міг би подумати, я все ж недооцінив доньку. Що ж, час їй повертатися додому.

Темі

Опинившись на кораблі, я відчула, ніби повернулася у якесь рідне місце. Знайома палуба, штурвал, чиї важелі я пам'ятаю на дотик... Вже знайомі моряки. На мить я відчула себе також частиною цієї команди.

Коли ми відпливали, на небі почали згущуватися хмари, і поодинокі краплі дощу падали на палубні дошки.

— Розтягнути захист! — вигукнув Атель. 

Хлопці-артефактори підійшли до кристалів, закріплених у борту корабля, і почали вливати в них силу, скеровуючи її на формування прозорого, ледве помітного щита проти дощу і вітру.

Спостерігаючи за злагодженою роботою команди я не помітила, як до мене хтось підійшов. Озирнувшись, побачила хлопця — того самого двадцятип'ятирічного ельфа, якого у перше його плавання проводжала мама. Із соромом зауважила, що досі не знаю його імені.

— Як вам наша подорож, тері? — поцікавився у мене юнак.

— Чудова! — я щиро всміхнулася, спостерігаючи як над найвищою щоглою остаточно замкнувся прозорий захисний купол. — Це моя перша подорож кораблем і я в захваті!

— Моя теж, — хлопець всміхнувся, і ямки на щоках зробили його обличчя ще більш дитячим.

— Вибач, я не знаю як тебе звати...

— О, Дванадцятеро! Де мої манери? Я Осгаль, тері, — юнак випростався і схилив голову.

— Темі, — я простягнула йому руку для потиску. — Як тобі твій перший професійний досвід?

— Неймовірно! — очі хлопця горіли від захоплення, що викликало у мене щиру посмішку та дрібку розчулення. — Хоча капітан занадто сильно мене береже і не дає важкої чи небезпечної роботи, але я все одно задоволений!

— Ще матимеш час на різну роботу, — поплескала я юнака по передпліччю. — Усьому свій час. 

Він кивнув, і ми якийсь час мовчки спостерігали за тим, як краплі дощу стукають по куполу, ніби просяться всередину, але, усвідомлюючи що це марні спроби, — приречено стікають додолу, вертаючись в море.

— Чому ти вирішив стати моряком? — перервала я мовчанку. Мені було щиро цікаво, як цей юнак, ще в такому, доволі дитячому віці, але вже знав що він хоче робити в житті.

— Мій батько був моряком, — з гордістю і сумом промовив Осгаль. — Я любив бути з ним на кораблі, але він зазвичай дозволяв мені лише тоді, коли той був причалений. В море взяв один раз, коли мені було п'ятнадцять, і то матінка тоді страшенно сварилася, — посмішка осяяла його обличчя і цієї ж миті згасла. — Він загинув у бурю. Не знаю, чому так сталося, можливо, артефакти вийшли з ладу, абощо. У нас дуже рідко таке трапляється. Як і тоді... коли ми пливли до Каланії. Це теж було доволі неочікувано.

Осгаль насупився і спохмурнів, а я заплющила на мить очі, рахуючи удари серця і намагаючись заспокоїтися. Через мене цей хлопець пережив жах втрати батька, можна сказати, наяву. Він не міг, побачивши тієї ночі корабель, що йде на дно, не згадати трагедію, яка забрала життя його найближчої людини. Мені знову стало паскудно на душі, бо я розуміла, що хоч і неумисно, але змусила цього хлопця страждати.

— Мені шкода, Осгалю, — я подарувала йому м'яку посмішку і погладила по плечу. — Думаю, твій батько пишався б тобою.

Обличчя хлопця осяяла усмішка.

— Дякую тері Темі. Я сподіваюсь, що це дійсно так.

Осгаль ще розповідав мені про свою сім'ю, маму, про те, як довго вчився для того, щоб його взяли в команду у такому юному віці. Я слухала, всміхалась, захоплювалась, хвалила його, а хлопець танув від визнання своїх досягнень.

Мені було приємно з ним спілкуватися. Він здавався мені кимсь на кшталт молодшого брата, хоч мої молодші ніколи не прагнули такого щирого спілкування. Це лише ми з Релтореном так виділялись. Решта сім'ї доволі відсторонені одне від одного.

Ми відійшли вже доволі далеко від Каланії, і я, зиркнувши на Ателя, побачила що він стоїть біля штурвала надміру зосереджений і серйозний. Мабуть, шукає потоки повітря, які можуть прискорити наш хід. Але, судячи з виразу його обличчя — великих успіхів у цій справі сьогодні не було.

Хмари ставали все густішими і остаточно сховали за собою сонце. Раптом корабель здригнувся. Потім ще раз, і ще. Я всміхнулась, розуміючи, що Атель, скоріше за все, таки впорався, і зараз справа піде швидше, і ми зможемо перегнати бурю. 

Та за мить небо розрізала блискавка, і я зрозуміла, що буря нас не відпустить.