16. Роздуми і плани

Атель

Темі вагалася. Я відчував це буквально фізично. Можливо, ще не довіряє мені і тому не хоче розповідати? Чи з якоїсь причини не може?

— Тобі потрібна моя допомога? 

— Мені... — вона на мить затнулася, і в погляді промайнула невпевненість упереміш зі страхом. — Ні, Ателю, все гаразд. Дякую, — Темі сумно всміхнулася. — Мені приємна твоя турбота. Просто... я мушу повертатися додому. І ми, найімовірніше, після цього вже ніколи не побачимося.

— Чому ти так думаєш? — я не вірив, що неможливо знайти спосіб зустрічатися. Не знаю, чому я так переймався цим через жінку, яку знаю другий день. Але мені не хотілося, щоб вона так швидко зникла з мого життя. 

— Моя сім'я не відпустить мене. Я мушу бути поруч із ними, — вона схилила голову вбік, і очі її наповнились смутком.

— Але ж ти вже повнолітня, хіба ні? Я не думаю, що в Астренії настільки суворі закони, що не дозволяють тобі самостійно розпоряджатися власним життям.

— У нас в сім'ї... свої закони, — промовила вона і відвела погляд. — Вибач, Ателю, я не можу тобі цього розповісти.

Серце вкололо гострою голкою від того, що вона не може мені довіритися. Але й хіба міг я вимагати цього від неї? Вона так само знає мене лише від вчорашнього ранку.

Я тепер не міг зрозуміти, у що ж я вірю: вона просто дівчина з Астренії, чиї батьки занадто суворі й мають дивний сімейний статут, чи вона все ж таки якимось чином пов'язана з Богами?

Подивившись пильно на Темі, я розумів, що якщо вимагатиму зараз чіткої відповіді — лише відштовхну її від себе.

— Гаразд, — я видихнув, вирішивши поки облишити цю тему. — Але я хочу, щоб ти знала: якщо тобі потрібна буде допомога — можеш просто попросити.

Вона подивилась на мене уважно і зрештою кивнула, згоджуючись. Решту часу ми говорили про всілякі дурниці, свідомо уникаючи неприємних тем і табуйованих питань. Коли нічне світило стало занадто яскравим, я нарешті оговтався, яка вже година і що час йти відпочивати. 

Ми рушили вузькими стежками, освітленими жовтими ліхтарями. Вони ховалися поміж гілок дерев і створювали атмосферу справжньої казки. Темі спиралася на мій лікоть, і, попри те, що нас розділяли таємниці та недомовленості в цю мить я відчував, ніби все йде саме так, як потрібно. Ніби вона має йти тут, біля мене, та спиратися на мою руку.

Довівши Темі до її кімнати у гостинному домі, я зупинився навпроти неї, вдивляючись у її обличчя. 

— Добраніч, Темі, — промовив я ледве чутно, підносячи її руку до губ.

— Добраніч, Ателю, — вона зробила крок до мене і, спершись долонею об моє плече, поцілувала в щоку. — Дякую тобі, — промовила вона тихо, зазирнувши мені в очі. — За все.

В її погляді читалась ніжність і туга, які було важко поєднати в якесь одне притомне почуття. За мить Темі вже зникла за дверима кімнати, а я, видихнувши, рушив до своєї. Необхідно як слід виспатись, аби завтра голова була свіжою.

Темі

Цей вечір з Ателем був чарівним та незабутнім. Я впевнена, що пам'ятатиму його навіть після повернення до Сфери. Каланія підкорила моє серце своєю красою та енергією. Про смаки я взагалі мовчу, хоча Атель стверджував, що це доволі розповсюджені, звичайні страви. Мабуть, я виглядала як дикунка за вечерею. 

Я широко всміхнулася й обійняла подушку. Час, проведений з Ателем, робив зі мною щось неймовірне: я почувалася так натхненно, піднесенно, щасливою. Хотілося обійняти усі світи й кружляти у танці поміж зірок. Я, схоже, так і заснула — з щасливою посмішкою на обличчі і подушкою, притиснутою до грудей. Принаймні, прокинулась я, все ще тримаючи її в обіймах.

Ранок приніс не тільки відчуття відпочинку й бажання досліджувати цей світ, але й зміни планів: ми мусили виїхати раніше, ніж збиралися. Атель щось там відчував за погодними умовами, які почали різко псуватися із самого ранку: якщо чекатимемо до вечора, можемо застрягнути в Каланії на кілька днів, а то і тижнів. Про це мене повідомила служниця, яка принесла глечик з водою та миску для вмивання. 

Я, звісно, могла перейти до Сфери із тутешнього храму, але мені хотілося ще раз відвідати свою скелю на узбережжі Єлійського моря. Ну й, ніде правди діти, — побути в компанії Ателя ще трохи часу я б теж не відмовилася.

Тож через зміну планів часу на прогулянку околицями в мене майже не лишилося. А я мусила ще відправити звіт до Сфери, який підтверджував би проходження мною іспиту. Полежавши ще трохи, я зрештою злізла з ліжка та пішла приводити себе в нормальний вигляд.

 До відправлення було кілька годин, і я планувала встигнути ще випити місцевої кави з якимось тістечком. Тільки піду сама цього разу — я й так вчора достатньо осоромилася перед Ателем відсутністю гарних манер.

Відправлення звіту не зайняло багато часу, хоч і висмоктало з мене нічогеньку кількість сил. Сподіваюсь, їх усе влаштує і мій іспит зарахують без зайвих питань. 

Коли я вийшла із гостинного дому, сонце досягло половини свого шляху до піку. Отже, я маю близько години. Я рушила до вже знайомої кав'ярні на дереві й обрала найбільш віддалений столик, вид з якого виходив на густі крони дерев.