15. Вогні Каланії

Темі

Я мала неповну добу, аби дослідити нове для себе місце. Атель роздавав розпорядження команді, яка переносила вантаж з корабля до складів на причалі.

Він сказав, що у них домовленість із господарем гостинного двору неподалік і кожному знайдеться місце переночувати. В тому числі є кімната і для мене. Дуже завбачливо з його боку. І добре, бо я про це чомусь не подумала.

Ми домовилися, що я почекаю, поки він закінчить свої справи із вантажем, і тоді вже вирушимо до місця ночівлі. На Каланію повільно опускалися сутінки, але було ще не надто темно, тож, думаю, ми матимемо час прогулятися.

Атель впорався із роботою доволі швидко — я не встигла навіть роздивитися усю рослинність, що росла неподалік причалу.

— Я перепрошую за затримку, — він підійшов, коли я якраз розглядала листя колючого куща із жовтими витягнутими ягідками. Спробувати не ризикувала, хоча мені, і так особливо нічого не загрожувало — отруїти Богиню не так-то і легко. 

— Ти швидко впорався, я тут не нудьгувала, — я всміхнулася, вказуючи на колючий кущ. — Не знаєш, що це за рослина?

— Летрейкіль, — Атель зірвав ягідку і кинув собі в рот, примруживши одне око. — Спробуй. Вони корисні, хоч і в'яжуть у роті, залишаючи кислий присмак.

Я обережно зірвала одну ягідку і піднесла до губ. Розкусивши її, відчула, як трохи терпне язик, а кислинка щипає щоки, справді змушуючи примружитись.

— Цікавий смак, — промовила я, намагаючись впоратись із неприємними відчуттями у роті. — Але не моє.

— Він мало кому подобається, що й не дивно, — всміхнувся Атель. — Ми можемо ще прогулятися, якщо хочеш. Або піти одразу до гостинного дому, якщо ти втомлена.

— Прогулянка — це чудова ідея!

Атель кивнув і жестом вказав мені на стежку, яка звивалася далеко між густих пишних дерев. 

— Прошу, цією дорогою ми дістанемося серця причального містечка. Там є кав'ярні, торгові лавки, булочні... Що забажаєш. 

Ми рушили стежкою повільним, прогулянковим кроком. Повітря в лісі було вологе, свіже, сповнене запаморочливих ароматів. Мене охоплювали неймовірні відчуття, і енергія лісу ніби наповнювали мої жили силою. На мить подумала про маму: як би вона почувалася тут, у своїй спорідненій стихії, якщо я, далека від цього, почуваюся переповненою силою?

— Ми встигнемо до якоїсь кав’ярні? — спитала я, озираючись. — Адже вже сутеніє: поки дійдемо, буде вже, мабуть, глуха ніч.

— Ти ще здивуєшся, — відповів Атель, загадково всміхаючись.

Зізнаюсь, він мене заінтригував. Атель, вочевидь, вирішив розважати мене дорогою, тому оповідав різні байки з плавань і цікаві нюанси сімейної справи. Виявляється, він — спадковий винороб. Ніколи не була на виноробнях, щиро кажучи, і цей процес був мені цікавим. Час за нашою розмовою пролетів швидко, і попереду почали з'являтися ледве помітні вогники.

— Ми наближаємося до містечка? 

— Так і є, — з широченною посмішкою промовив Атель. Я підняла брови, дивлячись на нього із вогниками цікавості в очах. — Зараз сама побачиш.

Я, здається, лише на мить відвела погляд від стежки, а коли знову на неї подивилась — вона обірвалася, перетворившись на величезну галявину. Дерева обрамляли її по колу, а всередині неї було викладено дрібним камінням кілька стежок, які перетинали одна одну. Від дерева до дерева тягнувся розсип дрібних ліхтариків на нитці. А між деревами була розтягнута тканина, що створювала подобу наметів, під якими сиділи торговці із різноманітними товарами.  

— Як щодо чашечки кави? — Атель підставив мені лікоть, кивнувши головою ліворуч, де я ще не встигла все роздивитися. 

Там, просто на величезному дереві, на висоті трьох зростів, була побудована тераса, на якій стояли прості дерев'яні столики і стільці. Огорожу тераси прикрашали вазони з квітами, чиє листя опускалося ледь не до самої землі, створюючи неймовірної краси зелено-квітковий водоспад.

Я йшла, спершись на лікоть Ателя, і заворожено роздивлялася цей витвір мистецтва. Яка ж неймовірна краса! Підіймалися на терасу ми дерев'яними сходами, які спіраллю закручувалися навколо дерева і також були прикрашені квітами.

Атель підвів мене до столика і пішов до стійки замовлень. Я попросила його щось обрати на свій смак, а сама лишилася милуватися краєвидом. Згори вид відкривався ще неймовірніший. Незважаючи на густі сутінки, саму галявину можна було розгледіти досить добре завдяки ліхтарикам, які підсвічували кожен її куточок. Важко описати, що я відчувала в цю мить, — почуття настільки переповнювали мене, що я не могла виокремити їх і якось назвати.

За якусь мить повернувся Атель, тримаючи в руках велику важку таріль, на якій були дві високі чашки, вочевидь, з кавою, та маленькі тарілочки з тістечками.

— Пригощайся, — він виставив все на стіл та прибрав таріль на спеціальну підставку біля столу.

— Часто тут буваєш? — я зробила ковток кави і заплющила очі від задоволення. Як же смачно. Взагалі-то, Боги не потребували звичайної їжі, але багатьом це подобалось і вони сприймали це просто як певний ритуал. Я дуже любила їжу смертних, але у нас вдома вона дуже рідко з'являлася, бо батько не схвалював цих моїх поривів. Кава здалася гіркою при спогадах про батька, тож я постаралася відкинути ці думки. Зараз я маю змогу насолоджуватися цими смаками, отже, мушу користатися цим шансом на повну.