7. Винороби і моряки

Вісім тисячоліть від початку заселення

Тарієль, узбережжя Єлійського моря 

Темі 

Цілий ранок я налаштовувалась на те, аби врешті вийти зі своїх печер і піти погуляти містом, позаходити у таверни і підслухати те, що мені потрібно.

Я пробувала налаштуватись за допомогою Божественної сили і пошукати на ефірному плані, але ще не вміла виокремлювати щось конкретне, і усі голоси змішувалися у моїй голові в огидну какофонію чужих думок.

Тож я вирішила що варто піти у ті місця, де зазвичай збираються торговці та моряки, і сподіватись, що ті досить необережні, аби обговорювати справи при купі народу.

Виходячи з печер, я накинула на себе плащ із каптуром. Він мав спеціальне плетіння, яке не дозволяло оточуючим відчути на собі тиск моєї Божественної енергії. Смертним істотам, зазвичай надто некомфортно перебувати поруч із представниками Божественних сил. Тому, йдучи у їхні світи, ми завжди використовуємо спеціальні плащі.

Вийшовши на пагорб, який був продовженням тієї самої скелі із плато, я кинула пошукову нитку та пішла нею в бік найближчої таверни.

За якісь кілька хвилин я вже була на її порозі. Це було гарно облаштоване приміщення зі світлого дерева та каменю. Відвідувачів тут було не так багато і всі перемовлялись досить тихо. Тож, походивши якусь мить попід стійкою роздачі, я розвернулась і попрямувала на вихід. Друга і третя таверна теж нічого не дали — в останній взагалі не було відвідувачів. А ось в четвертій... Коли я до неї увійшла, одразу зрозуміла що я за адресою. Таверна була повною ельфів, запаху еля та гамором, який час від часу, наче громом, вибухав голосним реготом.

За одним столиком компанія з чотирьох чоловіків середнього віку грали в кості, за іншим — в карти. В кутку сиділа велика група, яка була зайнята виключно поглинанням їжі і часом, в'ялими розмовами.

Я підійшла до стійки роздачі, і сіла на високий стілець. Тут, на відміну від попередніх таверн, не було так світло і чисто але це цілком пояснювалося великою проходимістю відвідувачів.

— Чого бажає чарівна тері? — з-за стійки визирнув худощавий рудий хлопець. Він виглядав ще зовсім на дитину, підлітка, а обличчя його все було всіяне яскравим ластовинням. Хлопець широко посміхався і змовницьки підморгнув, труснувши рукою із кількома тонкими срібними браслетами.

— Ану, йди, Рушко! Сказав же: ще раз побачу — вуха на румпель накручу! — почувся голосний хрипкий голос, і рудий хлопчина, винувато посміхнувшись зник за стійкою, аби вже за хвилину опинитися на стільці обіч мене. — І почекай мені, якщо я хоч одного мідяка не дорахуюся!

— Злий ти, Крендале, йду я від тебе.

Я з німим здивуванням спостерігала за усією цією сценою. Навпроти мене з'явився кремезний чоловік, який повторив ту саму фразу, що і хвилину тому сказав, судячи з усього, Рушко. Він же, в цей час, зіскочив зі стільця та злегка зачепивши мене ліктем, рушив в бік столика біля дверей.

— Не звертайте уваги, тері. Це мій небож неблагополучний, поможи йому Дванадцятеро, — похмуро пробурмотів ельф, і вже бадьоріше продовжив: — То що вам запропонувати?

— Елю, дякую, — чоловік подав мені ель, а я, кинувши монетку, налаштувала краще слух і стала шукати те, що потрібно саме мені.

За одним столом розмовляли про засіви полей і спарювання худоби, за другим якийсь пристаркуватий ельф жалівся іншому на відьму-дружину, а за наступним — ельфійка розповідала своїй подрузі про ледащого пияку-чоловіка. Цікаво, вони не пара? Мене так розвеселило це припущення що я ледь не забула для чого я сюди прийшла.

Налаштувавшись із усією своєю зосередженість я нарешті змогла вловити щось, віддаленно схоже на те, що мені потрібне. Та сама група чоловіків, яка була зайнята поглинанням їжі, тихо перемовлялись про наступну подорож морем, яка відбудеться вже завтра. Схоже, вони збиралися везти товар до сусіднього королівства. Що ж, мені це на руку.

Я допила свій ель і встаючи зі стільця, ледве не підвернула ногу, спіткнувшись о якусь річ. Опустивши погляд на підлогу, я побачила срібний браслет, один із тих, які були на рудому хлопцеві. Я кинула погляд у бік столика, за яким він сидів, але він був порожній.

Я вибігли на вулицю і побачила, що він відійшов не так далеко, і я в змозі його наздогнати. 

— Перепрошую, юначе, ви згубили, — він озирнувся, здіймаючи догори брови і вигнувши губи в кривій посмішці.

— О ні, це ваше, тері, — я дивилась на нього ошелешено, не розуміючи що відбувається. І щойно хотіла заперечити, як він промовив:

— Вітання від водоспаду.

Хлопець, подарувавши мені на прощання широченну усмішку, розвернувся і покрокував вулицею.

А я , стояла приголомшена, але відчувала як мої губи починають поступово розтягуватися у посмішці. Що ж, схоже мій винахідливий братик зміг відправити мені якесь повідомлення. 

Треба повертатись скоріше до свого сховку. Усе, що я хотіла дізнатися, і так вже знаю. Більше немає потреби затримуватися у цьому місці.

З цими думками я покрокувала в бік скелі. Хоч би повідомлення від Релторена було хорошим.